на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Незакінчені твори

Замітки з приводу статті «Політика і етика»

При читанні статті д. Ганкевича «Політика і етика» спали мені на думку деякі міркування, і бажалось мені ще тоді ж таки подати їх на увагу читачів «Молодої України», та з деяких припадкових, від мене незалежних причин написані вже замітки мусили припізнитись з виходом в світ. Все ж таки, може, на дискусію про питання, зачеплені у д. Ганкевича, ще довго не буде у нас запізно, тому і подаю мої припізнені замітки, в надії, що вони будуть ще не кінцем прилюдної розмови на сю тему в нашому органі молодежі.

Я не маю претензії на авторитетність в історико-політичних справах, та, може, се не біда, бо варто часом знати, що думають про живі питання нашого часу не тільки наукові авторитети або політичні провідники, але й звичайні, середні люди «з юрби», що, зрештою, в останньому рахунку найбільше платять не раз і за помилки, і за геройства авторитетів та провідників. Нехай мій голос буде просто «голосом з народу», – на більше значення я не важу.

Перш усього зазначую виразно, що, роблячи уваги проти думок д.Ганкевича, надрукованих в «Молодій Україні», я не думаю тим самим виступати ворожо ані проти поважаного публіциста, ані проти шановного органу. Рівно ж застерігаю, що я не прихиляюсь зовсім до д. Копача і тих неполітичних політиків та безпартійних партизанів, проти яких виступає д. Ганкевич в своїй статті. Я, власне, маю найбільше розглянути критично ті уступи, де д. Ганкевич несподівано і, певне, несвідомо сам попадає в ті самі помилки, які так завзято поборює у своїх противників.

Д[обродій] Копач, признаючи, слідом за Паульзеном, конечність існування партій, думає, що то сумна конечність, бо партійність є і мусить бути чудовищем неморальним, бо сама природа партійної боротьби веде до обману, до занедбування правди і справедливості, бо «політика псує характер» і т. д., – але, для спокою душі, д. Копач виражає бажання, щоб те чудовище згуманізувати, та навряд чи він вірить в можливість поправити те фатальне чудовище.

Д[обродій] Ганкевич теж думає, що при партійній боротьбі неможливо дбати «про загальне добро», про «добро цілості» (якого загалу і якої цілості, се неясно окреслено); йому навіть дивно, як то можна бажати, щоб політичні борці придержувались «правил гуманності» супроти ворогів. В тім тут і вся різниця від погляду д. Копача, що д. Ганкевич зрікається навіть і всяких ріа disederia [добрих побажань (лат.). – ред.] моралізування фатального чудовища, але ж і він, як видно, признає, що політична, партійна боротьба є і мусить бути, по самій своїй природі, чудовищем.

Що ж робити з тим чудовищем тому, хто не вірить в можливість поправки фатальностей, але вірить в гуманність реальну, не тільки ідеальну, хто ненавидять «золоту середину», але і «загорілим фанатизмом» не очарований? Йому лишається або втікати від того чудовища, як від злого духа, або згадати приповідку: «Не такий чорт страшний, як його малюють», – та й приступитись до чудовища без страху і без обожания, як належить приступатись до кожного «діла рук людських».

Коли придивимось ближче, як малює того «чорта» д. Копач, то бачимо, що тільки через неуважну мішанину барв вийшов малюнок таким фатально страшним. У д. Копача виходить, ніби «душоловство» – то щось таке, як душогубство, і що при ньому чогось «всі средства добрі»; ніби «освітлювання» фактів – то все одно, що їх затемнювання, а висновки з фактів і діл – то щось шахрайське. Ну, звісно, коли хто до такої «тонкості почуття» дійшов, той може мати тільки відразу до партійного та й взагалі до активного життя, бо в жодній діяльності без душоловства, освітлювання і висновків з фактів і діл не обійтись. А хто розрізняв барви спокійніше, без надмірно дражливого почуття, той може побачити, що партійна, як і всяка інша боротьба, може бути і чесною, і безчесною, як до борців, бо не так політика псує характери, як характери політику. І чесний «душолов» може поставити собі девізою: «Чиста справа вимагає чистих способів», – та й триматись тої девізи до краю, не спокушаючись ніякою «золотою серединою» в тім напрямі.

Були і в нашій недавній історії приклади людей, що фанатично і консеквентно держались сеї девізи і видержували до кінця, отже, се не утопія.

Погляд на партійну боротьбу як на якусь антиномію (протилежність) гуманності цілком сходиться з уважанням її за елементарне лихо, таке як землетрус, повінь і т. ін. Але ж і ті лиха люди якось намагаються гуманізувати, то упереджуючи їх способами оборони, то залагоджуючи їх наслідки. По думці ж д. Ганкевича, ніхто не повинен зараджувати злидням партійної боротьби під карою зачислення до «ідейно-заячесердих».

Д. Ганкевич, прийнявши таку антиномію, все ж не може скрізь однаково консеквентно погодитись з нею, просто, певне, через те, що його власна гуманність заважає йому в тім. Через те він то впадає в патетичний тон, осуджуючи негуманні способи боротьби у різних консервативних партій, то старається оборонити від етичного засуду подібні способи у партій революційних. Се досить зрозуміла неконсеквентність, але від неї малюнок багато тратить ясності.

Вже самий початок історичної аргументації д.Ганкевича вражає неясністю. Кому, наприклад, має імпонувати те, що і перші християни були загорілими фанатиками? Хіба тому, хто, як толстовці, марить про відродження примітивно-християнських ідеалів і практики. Коли перші християни, як і всі фанатики, думали і казали: «Нема правди й розуму, як тільки в мені», – то се було тільки залогом їх пізнішої тиранії і само по собі нічиєї вільної душі «вловити» не могло. Вже більше вільного духу було в гумористичній, сливе іронічній приповідці запорізькій: «Нема в світі правди, як тільки в богові та в мені трошки…» Невже справді тільки й доріг людській думці, що загорілий фанатизм (фанатизм є синонім сліпої віри, безкритичної) або «золота середина»?

На щастя, є ще дорога твердого переконання, основаного на критиці, та гаряча, ненаситна жадоба пізнавання дальшої правди. І таки римські філософи були ближчі до наукової, об’єктивної правди, коли казали errare humanum est, а тим самим віддавали під науковий сумнів всяку ортодоксію, всяку претензію одної людини або партії на виключну монополію правди і розуму. А нарешті, і перші християни, і римські філософи гинули не стільки від взаємної ідейної боротьби, скільки від тої державно-економічної сили, що. кидала апостолів непротивлення звірам на поталу, а філософів вірнопідданих примушувала гинути від штучної анемії. І ті, і другі однаково не були заячесердими перед мученицьким вінцем (адже й філософи сами собі перетинали жили з непротивлення філософського та й просто з taedium vitae), але ідейної одваги і тим, і другим бракувало, бо всі вони вижидали згори, від бога чи від цезаря, а нічого не важились здобувати сами. Дух Спартака не жив ні в філософах, ні в християнах, тому одні не винайшли нового «духу законів», а другі не зруйнували ні одної Бастілії, та ще й нові побудували.

Д. Ганкевич каже, що християни з конечності тільки корились цезарській державі. Либонь, з конечності були пущені в світ і ті християнські принципи, що кожна влада єсть від бога і що цезареві належить цезареве віддати? Та, певне ж, і філософський опортунізм походив з якоїсь конечності, а не з капризу. Тільки чи була то ідейна конечність, чи тільки практична? Чому не корився такій конечності Спартак і всі славні бунтівники нехристиянського Риму? Християни, правда, боролись виключно духом, але й убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати. Вони вірне зберегли формулу, взяту від теократів жидівських: «Нема правди й розуму, як тільки в мені», – і, прикрасивши її мученицькими пальмами, передали її в спадок, по праву, всім ідейним тиранам дальших віків. Що ж се доказує? Хіба те, що загорілий фанатизм ще не рятує ні від опортунізму, ні від тиранства.

Д. Ганкевич, либонь, помилився, ставлячи християнське мучеництво і прозелітизм прикладом політичної, партійної боротьби. Адже перші християни ніякої політичної партії з себе ніде не творили і творити не бажали, хоч і як їм накидали ту роль їх вороги. Вони охоче пробачали своїм релігійним адептам їх політичні гріхи і класові привілеї. Християнські прокльони і громи на багатих і сильних були теоретичні, а практична «політика» була така: ударять в одну щоку, підстав і другу, здеруть плаща, віддай і сорочку. «Мінімальна програма» казала так: «Робітник вартий їжі, але ні просити, ні дбати про неї не повинен, можна просити хліба, – і то від бога, а не від людей, – тільки на сьогодні, а далі дійся воля божа». Багачам, правда, загрожувала екскомунікація по смерті, на тім світі, але нехристияни-багачі і так неохочі були до християнського раю, та й не вірили в нього, а християни-багачі, либонь, з великодушія відступали вічний рай «малим сим», а сами загоджувались короткими благами земними.

«Якобінці» крайньої апокаліптичної фракції хоч і нетерпеливо, а все-таки покірно вижидали, поки господь сам зробить революцію в Римі, як зробив колись у Содомі й Гоморрі, сами ж по-рабськи підставляли то одну щоку, то другу під римську залізну правицю, а потім радо віддавали останню сорочку християнсько-візантійським благочестивим кесарям. Далі босоногі монахи та обдерта паства віддавались в опіку завтрашньому дневі і високим достойникам церкви і держави, аж «поки не вкучилось» – перше монахам, а нарешті й пастві. І потроху, та дуже нехутко пізніші християнські покоління почали робити енергічніші практичні висновки з етичної абстрактної теорії царства божого аж тоді, коли нові філософи Відродження та Реформації отрясли порох мертвеччини з творів своїх римських попередників і збудили заклятий в поганській давнині дух Спартака. Тоді почалась справді систематична і методична проповідь чисто етичних принципів, спільних християнству з загальнолюдським гуманізмом, до того ж часу її не було.

Первісна християнська література була зредагована хаотично, переважно в афористичній формі, афоризми і парадокси сполучувались межи собою здебільшого механічно, без жодної критики в виборі, тавматургія, фантастика, алегорія додали ще більше темноти, а фанатичний тон збив з пантелику читачів і надовго відстрашив їх від спасенної критики того непротивленського «якобінства», та не раз і досі ще відстрашує. Скілька вдатних афоризмів, високопоетичні образи та натхненний настрій Апокаліпсиса чарують людей і досі, часом так, що аж призводять бачити там все, що хто хоче, навіть знаходити якобінство в покірних підданих римського цезаря і в «нищих духом» рабах божих. Тільки чому поклонники загорілого фанатизму перших християн не славлять уже заодно і не менше загорілого фанатизму «якобінця» Торквемади ? Він же, власне, для рятунку своїх противників, для оборони respublicae dei, для щастя всіх народів і всього роду людського допускався одваги незаконності з залізною енергією. Чому його тактика має зватись «варварством», а тактика загорілих фанатиків кінця XVIII ст. має бути вільна від такої назви? Певне, тому, що ні фанатичність, ні уміркованість не може сама по собі служити критерієм для оцінки етичної вартості якоїсь діяльності чи напряму.

Зрештою, д. Ганкевич абсолютних критеріїв не узнає, тільки релятивні, але і з релятивними обходиться не однаково, та й знов-таки неясно аргументує. Він, наприклад, розбиває критерій «не убивай» тим аргументом, що він не віковічний та ще й оспоримий, а не віковічний він має бути через те, що його раз у раз нарушали такі релятиви, як релігійні, політичні та економічні інтереси. Та хто ж коли сперечався, що заповідь «не убий» конкретно нерушима? Інакше нащо б її заповідувати чи проповідувати? Ніхто ж не заповідував людям: будьте смертні, бо се ж і так ненарушимо, і неоспоримо, і настільки тривке, як і рід людський на землі. Ідеал поти й живе, поки він нарупшмий та оспоримий, а як перестане ним бути, то йде до архіву історії. Не в тім діло, чи який критерій або ідеал ненарушимий та неоспоримий, а в тім, чи він ще живий або чи не завчасний. Дивно, що д. Ганкевич спогадує всі можливі факти і наслідки нарушання заповіді «не убий», так мов хоче доказати, як то зле, коли її люди нарушають, а тим часом має власне тим знищити її. Причини ж тих фактів, що ведуть до таких страшних наслідків, він не показує, хоч вона сама собою напрошується на увагу. Він, правда, показав деякі конкретні причини, але ідейної, психологічної причини руйнування людьми свого власного ідеалу не спогадав ані словом, так начеб справді вся сила була тільки в реальній недосяжності ідеалу «не убий».

Але ж є і моральна, ідейна причина того, чому і папа, і місіонери, і шовіністи європейські, і джингоїсти, – все християнські діячі! – мусили нарушати ту кардинальну заповідь християнську. Бо вони, окрім всіх політичних, економічних і т. п. конкретних факторів, корилися ще й моральному, християнсько-ортодоксально-старозавітному ідеалові виключності: «Нема правди й розуму, як тільки в мені», – а се ж теж кардинальний принцип християнства. Психологія християн і перших, і середньовічних, і новітніх завжди основувалась на двох супротилежних принципах: етичному і теологічному, бо християнство ж не було ніколи тільки філософією, але і релігією, теологічною догмою, що, як звичайне, переходила в фанатичну ортодоксальність. Отже, один принцип, етично-гуманістичний, казав: «Не убивай, людська кровця не водиця, і кожний має таке саме право на життя, як і ти, і нема нікого без гріха, і ніхто не знає всієї правди»; другий же, догматично-фанатичний принцип наказував: «Убий єретика, бо інакше твоя правда і розум не будуть фактично єдиними в світі, і світ не буде безгрішним, і царство правди не запанує». Боротьба сих двох принципів, одного, що рятував духом свободи, і другого, що хтів, хоч і силоміць, вводити людей в царство небесне, була завжди трагічною в душі окремої людини або в житті якої партії, коли була щира, лицемірство робило її трагікомічною, а заячесердя просто комічною. Так і до нашого часу.

Хто визволяється з тої трагедії, той виходить з догматичної релігії і вступає в науковий або практичний релятивізм. Чи може релятивіст запевняти себе і других, що вся правда і розум може бути в чомусь, та ще й в комусь одному? Коли він справді консеквентний, то не може, інакше мусить зректись свого релятивізму і признати «абсолют» своїм ідеалом або – винайти якусь «золоту середину», щоб погодити два супротилежні світогляди. Д. Ганкевич, власне, вибрав останній шлях: абстрактно він релятивіст, а в практичній політиці признає конечність абсолютів, – власне, кожна партія, по його думці, мусить мати свій абсолют і боронити його фанатично, хоч би й з свідомою одвагою незаконності, аби енергічно. Таке моє, може, і мильне, розуміння провідної гадки його статті, і я гадаю, що так її не один розумітиме, завдяки її стилізації та аргументації, поки д. Ганкевич не дасть яснішого коментаря своїй ідеї про те, чим мусить бути етика в політиці. Тим часом розгляньмо ті аргументи і спосіб доказів, які дає його друкована стаття.

Від змішання двох різних критеріїв, релятивного й абсолютного, д. Ганкевич не може собі дати ради з психологією новітніх християн і нехристиян і дедалі все більше перемішує не тільки психологічні, а навіть хронологічні моменти. Так, з поводу того, що українці плачуть тепер (1903 р.) над недолею бурів, д. Ганкевич питає, де вони були, коли царат давив геройську польську революцію, себто 1863 p.? Відповідь, здається мені, ясна: більшості теперішніх українців ще ніде не було, або були в колисці, або ледве до азбуки брались, бо се ж 40 літ тому як діялось. Ті, що не плакали тоді над поляками, хто живий діждав, певне, здебільшого і над бурами не плачуть, а певний процент плаче і над тим, і, над другим народом так, як і над своїм власним, з однаковим практичним результатом для всіх трьох; певний процент був у безсловесному стані і не з своєї вини – так що його мовчання рисковано приймати за знак згоди; певний процент пішов у російську революцію, що завжди заявляла симпатію до польської; певний процент бачив у польській революції, окрім безперечного геройства, ще й тенденцію відбудування історичної Польщі на кошт України, і були й такі українці, що не мішали до такого погляду ніякого раболіпія перед Москвою (див. Драгоманова «Историческая Польша и великорусская демократия»); певний процент потопав, правда, в раболіпії, не так-то й «бездонному», бо на дні його був звичайний мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і просто «страха іудейська». Безперечне раболіпіє батька Костомарова, власне, мало в собі таке дно, – се, звісно, зовсім не виправдовує історика «народоправств» та кирило-мефодіївського братчика, але все ж поясняє його інакше незрозуміле поводіння. Котра з тих категорій більше чи менше численна, се вияснити може хіба довга праця істориків, а публіцистові досить не забувати, що вони взагалі були, ті різні категорії, та не валити докупи всіх українців, нагнітивши їх зверху обвинуваченням в бездонному раболіпії.

Годилось би теж українському публіцистові мати ліпшу пам’ять про українських героїв польської революції, коли вже сами поляки так вдячно забули тих добровільців з братнього народу. Мені дивно, чом д. Ганкевич не згадав хоч про того харківця Потебню, що віддав свою кров і молоде життя за польську справу, – се ж був перший убитий московською кулею серед повстанського війська. Правда, що Потебня не дожив до бурофільства. Правда, у польських істориків і публіцистів трудно знайти спогад про сього українця-полонофіла, але великорус Герцен вшанував його пам’ять щирим і гарячим словом в своїх звісних мемуарах «Былое и думы». Польського спогаду про Потебню я не знаю, – чи не знає часом д. Ганкевич? У всякім разі, масі польської інтелігенції, не кажу вже про весь народ, сей українець-доброволець зовсім невідомий, тим часом імена двох визначних поляків-українофілів добре відомі всій інтелігенції українській, а одно з них щиро шанує і та частина демосу українського, що безпосередньо пізнала його, – се імення єдиного консеквентного до кінця «хлопомана» Тадея Рильського, поляка з роду, а натуралізованого українця. По смерті його всі українські органи, без різниці напрямів і партій, згадали його незлим, тихим словом, а селяни-українці гірко оплакали свого щирого приятеля. Які були поминки Потебні? Хто знає? А варто б знати, яка честь нас чекає у братнього народу, коли хто з нас активно заявить свою симпатію не сльозами та бідканням тільки, а поміччю і саможертвою. Бури, здається, і платонічних бурофілів ліпше поважали, ніж поляки того, хто їм життя віддав.

Та коли допитуватись, де були 1863 р. українці-бурофіли, то варто, було б уже заодно спитати, де були 1902 р. ті польські герої-демократи, що хотіли золотими грамотами ущасливити українського хлопа? (Вищеназвані два поляки-українофіли до повстанців не належали і грамот не ширили). Певне ж, таки дехто з ветеранів геройської революції дожив до галицьких страйків та українських бунтів 1902 p. Тільки щось ми не чули, щоб який sędziwy варшав’як-«ветеран» пролив свою кров за український демос у Харківщині так, як харковець Потебня пролив свою за польську революційну шляхту у Варшаві, – довг крові лишився незаплачений. Воно й натурально: де ж ветеранові мати молодечий запал? Коли вже ті герої, «батьки» польського демократизму націоналістичного, і з своїм демосом досі не дадуть собі ради, то де б вони ще українським собі голову клопотали. Натурально і те, що вони в Росії мовчали, а в Австрії станули на бік – на чий? нехай д. Ганкевич те скаже, – йому там, в Галичині, ближче видко. Се так натурально, що, може, зайво і допитуватись причин, але вже коли задавати anzügliche Fragen живим, і мертвим, і ненарожденним землякам нашим, з тінню батька Костомарова на чолі, та корити їх неконсеквентним бурофільством, з якого вони здебільшого ні сном ні духом не винні, – то не менш консеквентно було б витягти на світ божий і польських бурофілів з усяких криївок, чей же між ними знайдуться і колишні герої та «хлопомани», та й запитати їх прилюдно, де, справді, були вони під час бунтів, і страйків, і сецесій українських ? Чи не показалось би при тому дно їх вільнолюбства? Може б, вони, ті демократи, «логічно» виправдались тим, що коли гайдамаки та колії свого часу різали польську шляхту, а в 1848 та 1863 pp. галицькі та правобережні українці гальмували колеса відбудуванню історичної Польщі, так нехай тепер всі українці, на лівім і на правім березі Дніпра (про Галичину вже й не казати!) сами на себе жалують. Та все ж натурально було б, якби непримиримий соціал-демократ вдарив при сій нагоді не збоку, а по всій лінії всіх ніби демократів та дилетантів всякого «фільства», без різниці національностей, не боячись нічийого вереску – ні земляцького, ні сусідського. Коли битись, то вже не миритись. Хто не жалує й «батьків», тому і «свати, й брати, і їх благородія», певне, не імпонують, треба сподіватись.

Та треба мати на увазі, що полонофільство для українців, а українофільство для поляків зовсім не така легка і проста річ, як бурофільство для них обох, бо відносини сусідських та ще так званих «братніх» народів не можуть обмежуватись самим платонічним «фільством», а мусять приймати конкретніші, а через те і менше ідеальні форма. […]

Як відомо, ті племена часто не знали, на яку ступити і котрому «панові» помагати, може, не раз і раболіпіє виявляли на той чи на сей бік, так що ж! винуватити їх за те трудно: вони пройшли вікову школу рабства і під англічанами та й під геройськими бурами, ніде правди діти, і щирого бурофільства або нелицемірного і нераболіпного англофільства їм не було коли і як навчитись. Може, якби з’явився який готентотський Костомаров, то проповідував би, що англійці «мають право» бити бурів тому, бо колись голландські предки бурів торгували неграми, як бидлом. Логіки розуму в тім не було б, а тільки логіка почуття, – либонь, така сама, як і та, що винуватить теперішніх українців-бурофілів за гріхи батька Костомарова і всього на більшу половину вимерлого покоління його сучасників. Я не дивуюся ні нелогічності, ні раболіпію племен, вихованих у довгому рабстві двом панам, вже дивніше, коли самі ті пани хорують на такі «рабські пороки».

А хто зна, чи багато число раболіпних українців 1863 р. переважало зграю тих панів-поляків, що поіменовані на пам’ятнику в Варшаві, поставленому від російського уряду своїм «вірним слугам» з найголосніших польських фамілій за те, що в 1863 р. вони станули на бік Росії і полягли під її прапором. А скільки ще було неоружних зрадників, що продавали Польщу в дипломатичних салонах? А скільки їх і потім лизало руки «вішателів» при кожній нагоді (маневри Олександра III на Волині, приїзд Миколи II до Варшави і т. д.)? Хто може ту статистику зібрати? Тільки дно того раболіпія добре видко, і тому я не назву його бездонним. Та як би там не було з статистикою зрадників і лизунів, але серед самих безперечних героїв і патріотів-повстанців справжніх (не псевдо) демократів було меншість, і д, Ганкевич, певне, не заперечить, що геройська революція боронила більше шляхетсько-олігархічні інтереси польських націоналів, ніж інтереси демосу, не то українського, але хоч би польського.

Що ж було робити в ній нераболіпним українцям? Здається, триматись нейтралітету, та й годі. Єднає, що можна поставити в вину інтелігентам українським того часу, се злорадість над подоланими, і то з погляду етики, а не політики, бо політичного впливу то ніякого не мало і не могло мати: українці тоді не складали впливової партії, та й злорадість їх приходила здебільшого post factum. Се гріх культурно-етичний, або, говорячи науковим стилем, вибух атавізму у ненормально вихованої громади. Виступати проти вибухів атавізму громадського у земляків зовсім годиться публіцистові, тільки від публіциста крайнього напряму ми все сподіваємось протесту по всій лінії і невмолимо консеквентного, а, на жаль, не завжди знаходимо його у д. Ганкевича. Тим часом тяжче пробачити нам навіть дрібницю в сьому напрямі значному публіцистові і провідникові партії, ніж який великий промах якому дилетантові літератури і політики. Хто більше має, з того більше й вимагається.

Тому я дозволю собі підкреслити тут одну дрібницю, що, зрештою, може мати і не дрібне значення в публіцистичній практиці. Зовсім консеквентно а етичного погляду, що д. Ганкевич виступає з усією енергією однаково проти виборчої господарки Барвінського, і проти розбоїв в Трієсті, і проти безчинств Гоеса, і проти опортунізму руських послів, тільки чому боронить він таких атавістичних, та ще й позичених виразів в устах наших робітників, як «псубрат»? Нащо вони мають собі «паскудити губу» і «псувати мову», та ще прилюдно? Чи для того, щоб зрівнятися в «культурі» з тими культуртрегерами, що звикли частувати своїх підданих і ворогів епітетами «psia krew» і т. п.? Взагалі цікаво б знати, що думає шановний публіцист про те, чи не час би, власне, постаратись впливовим публіцистам ужити свого впливу до уздоровлення полемічного стилю в пресі і на трибуні? Може б, наш український гумор обійшовся без тої нетовченої солі, що пересипає грубо всі наші часописи, без виїмку і соціал-демократичної «Волі». Коли наш розум має розвиватись і йти вперед, чому наше почуття має йти назад і приймати те, що відкинув давно наш народний гумор в своїх ліпших об’явах? Час уже встановити виразну різницю між корчемним а публіцистично-ораторським стилем хоч принаймні передових партій.

Але перейдім до дальших неконсеквенцій, або, краще, півконсеквенцій, д. Ганкевича. Як годиться політикові-соціалістові, д. Ганкевич обурюється на безполітичний анархізм Толстого, тільки даремне зве його квієтизмом. Адже Толстой «дух від духу» того «якобінця», що так очарував нашого публіциста своїм Апокаліпсисом. Толстой, великий «душолов» і загорілий фанатик своєї християнсько-анархічної ідеї, він кидає громи на всі нові Вавілони, бачить візії страшного суду, проповідує царство боже і воскресения з мертвих. При тім робить великий крок наперед проти євангельських «якобінців»: не тільки в новому Єрусалимі, але ще й в теперішніх Вавілонах він радить не давати кесареві того, що споконвіку піддані йому давали, наприклад, податку крові; його візії коментовані далеко виразніше; його царство боже має бути не на тім, а на сім світі, бо воскреснути мають живі мерці, а не померші душі. А затим він стільки ж, як і ті «якобінці», противиться і злу і злим людям (див. портрети російських бюрократів в романі «Воскресение») виключно словом або мирним ділом (школи, добродійність) і стережеться всякого насильства, окрім насильства над текстами св. письма (так і ті «якобінці» з «законом і пророками» робили), і, нарешті, нетерпеливо вижидає, поки господь коли не гнівом, то благодатею своєю змінить фарисеїв, саддукеїв, митарів та преторіанців (на «книжників» надіється найменше !) у щирих християн або якось лагідно вигасить їх рід з лиця землі.

Коли російські революціонери часом користають з імення, пророчих візій та деяких афоризмів Толстого, то се така сама «іронія історії», як і те, що політик соціал-демократ бере собі motto у безполітичного анархіста часів першого християнства, та ще й називає того «непротивленця» якобінцем! Самі російські революціонери менше всього нав’язують свій pуx до імені Толстого, навпаки, вважають толстовщину сектярством, подібним до штунди, духоборства і т. ін., а коли часом і пробують входити в якісь зносини з тими сектами і встановити modus vivendi з толстовцями, то не з почуття солідарності в догмах. Так колись єднались докупи перші християни з Галілеї, і самаряни, і всякі «грішники» проти спільних ворогів, часом забуваючи на хвилину кожний своє: «Нема правди й розуму, як тільки в мені». Так і тепер буває в Росії, і то тільки хвилинами, а як згине «спільний ворог», то кожний вернеться «восвояси», і, певне, почнеться війна фанатична між недавніми спільниками… та є вона й тепер, хоч і притлумлена. Тільки невеличка і невпливова група революціонерів признається до толстовщини, намагаючись погодити її з терором, але Толстой і сі його «ученики» тільки «усовіщують» одно одного раз у раз, і тривок їх дуже тонкий, от-от порветься… Там теж, як і між д. Ганкевичем та д. Копачем, нема згоди в кваліфікації, що таке людська крівця і як годиться нею господарити.

Для фольклориста, певне, цікавий той галицький варіант кінця балади про сестру і братів-розбійників, що цитує д. Ганкевич, але для публіциста той варіант мало дає. Навряд чи навіть той, хто звик думати абсолютними категоріями, буде боронити такого тезису, що людської крові взагалі проливати не можна: як треба для медичної мети або як людина хоче свою кров пролити для якої героїчної ідеї, то навіть і «непротивленці» нічого проти того не кажуть. Я знаю українську версію: «Чужа крівця не водиця, розливати не годиться», – тут говориться про економію чужої крові, отже, дається вже більше матеріалу публіцистові. Сього тезису можна боронити і релятивістові, не тільки «абсолютникові», з погляду власне конкретної правди: розливати – значить марнувати, а навіть і водиці марнувати не годиться хліборобові, коли вона корисна для зерна, і навіть зерно поливаючи, без ваги розливати не слід, щоб зерно не замокло, і навіть повінь та зливу варто «гуманізувати» якомога, щоб не погноїли хліба. Се може бути «заячесердість» гречкосійська, «золота середина», противна лицарському козацькому серцю, та що ж, – інакше загрожує голод і козакам, і мужикам, а перед ним не тільки «етично» здригнешся…

Признаючи, що марнувати нічого не годиться або, краще сказати, не оплатиться, можна й до найбільших революційних святощів з критикою приступати, хоч нехай там хто як хоче лає і заячесердим, і кастратом, і навіть – сентиментальною жінкою! Епітети конкретної правди не змінять, аби тільки її знайти повелось. Що пам’ять «великих років 1793 – 1794» є свята для одних так, як «принципи 1789 р.» для других, – се конкретна правда, але що вона мусить бути святою для всіх нефілістерів, ненаївних і т. п., – се чистий абсолют і належить, власне, до релігійних догм. Звісно, кожний має право на релігійне почуття, як і на всякі інші сентименти, але хто нездатний до «священного трепету», того ніякі інвективи, екзорцизми та ексгортації не примусять щиро кланятись ні богам, ні кумирам, скоріше підбурять до протесту проти тиранічного накидання святощів, Придивімся ж, хто не має «трепету», до того, як д. Ганкевич, слідом за Енгельсом, канонізує ту святиню, якій, на його думку, мусять поклонятись всі під карою ідейної смерті. Енгельс сказав, що в великі, незабутні роки 1793 – 1794 цілий люд французький покинув на хвилину геть всяку трусливість, і самолюбство, і буденщину…


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 253 – 267.

Вперше надруковано у львівському журналі «Жінка», 1937, № 5.

Зберігся неповний чистовий автограф статті (ІЛІШ, ф. 2, № 851), а також три уривки з чорнових заміток до неї (ІЛІШ, ф. 2, № 852, 853, 854), писаних на окремих аркушиках, з численними правками, закресленнями і скороченнями. Текст заміток у багатьох місцях, особливо писаних олівцем, прочитати неможливо.

Чорнові замітки з приблизною реставрацією тексту опубліковані у виданні: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. II. К., Вид-во АН УРСР, 1956, стор. 23 – 61.

Свої «Замітки…» Леся Українка писала як полемічну відповідь на статтю М. Гаякевича «Етика і політика», з якою він виступив у журналі «Молода Україна» (1902, № 5, 6-7). Стаття Ганкевича написана з приводу брошури професора Берлінського університету Ф. Паульзена «Партійна політика і мораль», сповненої нападок на соціал-демократичний рух. Про свою статтю поетеса писала О. Кобилянській 12 березня 1903 р. із Сан-Ремо, де вона перебувала на лікуванні:

«…хтось таки мав неспокійну натуру. От недавно зладив полемічну статтю до «Молодої України», схотілося зачепитись з М. Ганкевичем за терор та за політичну етику. Ще тільки не мала часу переписати, але от перепишу і таки пошлю. То вже не для зарібку і не для самооборони, а так – «за правду», не стерпіла душа моя, що проводар української соціал-демократії таке плете, та ще й в органі для молодежі! Знаю, що то його дуже зачепить, але нехай, я не особу, а помилки його чіпаю».

Як видно, стаття була надіслана М. Ганкевичу для публікації, але надрукована не була, очевидно, через небажання останнього. Про це свідчить той факт, що після смерті М. Ганкевича в 1931 р. у його архіві було виявлено першу частину чистового автографа статті Лесі Українки.

Датується початком 1903 р. на підставі згаданого листа до О. Кобилянської.

Подається за автографом.

Ганкевич Микола (1869 – 1931) – публіцист, один з лідерів Української соціал-демократичної партії, редактор журналу «Воля».

«Воля» – суспільно-політичний журнал, орган Української соціал-демократичної партії. Виходив у Львові в 1900 – 1907 pp.

«Молода Україна» – український студентський журнал ліберального напряму. Видавався у Львові у 1900 – 1902 рр,

Копач Іван Семенович (1870 – 1952) – український критик і педагог. Видав 1900 р. брошуру Ф. Паульзена зі своїми коментарями.

Тавматургія – творення чудес.

Торквемада Томас (бл. 1420 – 1498) – домініканський монах, керівник іспанської інквізиції. Відзначався надзвичайною жорстокістю, засудив до спалення понад вісім тисяч «невірних» та єретиків.

Джингоїсти – англійські войовничі шовіністи, колонізатори.

українці плачуть тепер (1903 р.) над недолею бурів – Йдеться про поразку бурів, нащадків голандських колоністів у Південній Африці, у війні проти Англії, яка закінчилась 1902 р.

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український і російський буржуазний історик, етнограф і письменник.

Потебня Андрій Опанасович (1838 – 1863) – ре-волюціонер-демократ, офіцер, брат видатного вченого-мовознавця О. О. Потебні. З офіцерів і солдатів створив таємний комітет, який увійшов до товариства народників «Земля і воля». Брав участь у польському повстанні 1863 р.

Рильський Тадей Розеславович (1841 – 1902) – український культурний діяч буржуазно-демократичного напряму, належав до Київської громади, виступав із статтями з історії, етнографії, фольклору. Батько видатного українського поета М. Рильського.

українських бунтів 1902 p. – Йдеться про революційні виступи селян у Полтавській, Київській, Харківській та Чернігівській губерніях, внаслідок яких було розгромлено більше ста поміщицьких економій та куркульських садиб.

сецесій українськиx – Йдеться про антиурядові виступи української прогресивної молоді в Галичині. 1902 р. частина українських студентів на знак протесту проти політики австро-угорського уряду демонстративно залишила Львівський університет і виїхала вчитися закордон. Ця акція дістала назву сецесії.

проти виборчої господарки Барвінського – Натяк на фальсифіковані за допомогою жандармів вибори, внаслідок яких лідер галицьких «народовців» О. Барвінський та його прибічники здобули мандати до австрійського парламенту.

проти розбоїв в Трієсті – Йдеться про розстріл австрійськими військами та поліцією робітничої демонстрації під час загального страйку у Трієсті на початку 1902 р.

Гоес Леопольд (1848 – 1922) – намісник австро-угорського цісаря у Трієсті в 1897 – 1904 pp. За його вказівкою розстріляно демонстрацію страйкуючих робітників. Внаслідок масових протестів цісарський уряд у 1904 р. змушений був відкликати Гоеса з Трієста.

соціал-демократ бере собі motto у безполітичного анархіста часів, першого християнства – Мається на увазі цитата з Біблії, якою закінчується стаття М. Ганкевича.

Екзорцизми – від лат. exercitium – вправи, заняття.

Ексгортації – від лат. exhortatio – схвалення, заохочення.


Незакінчені твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання