на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Незакінчені твори

[Жаль. План 4 – 12 розділів]

4

Розмова князя з Софією про грошові справи, Софія перебива ту розм[ову] яким-небудь балом абощо. Справи гірше заплутуються, починають являться кредитори, правлять довги. Князь хоче їхати до св[ата] на пораду, але той здає свої діла, купує собі сільце і виїжджає з міста. Князь викручується як може. Софія не дуже вважає на ті справи. Болість гірше береться. Князь умирає. Софія спр[авляє] жалобу. Нашествіє кредиторів. Софія в розпачі. Опис усіх речей. С[офія] носила телеграму до батька, біжить на пораду до баронеси. Бар[онеса] прийма її холодно, радить, як остатню річ, стати на службу, потім натякає, щоб С[офія] йшла до неї в комп[аньйонки], та гордовито одмовля, що їде до батька, їде в село.

5

Батько й мати стрічають. Розмови: лихо знало, що так хутко вмре. Життя на селі. Нудота страшенна. Що ж робить? Треба щось думать. Заміж іти. За кого? Типи сусід. Ні, так не можна, треба щось думать. Не поховать же себе в селі. Вона буде в місті. Може в люди знов вийде: треба їхать туди. Приїжджа до баронеси. Бачить куш[етку]. Стає на службу. Ну що ж, якось-то буде, їдуть за границю.

6

За границею. На залізниці. Рівновага до чудових країв. Опочинок в отелі. 1 лист до матері: сподіванка бути в Парижі, жалоби на бар[онесу]. Спогади.

7

На водах. Невел[икий] опис. 2 лист: курація бар[онеси], возня з нею, її капризи. Читання. Кінець листа. «Йдіть читать «Figaro». Читання хроніки. Чого, власне, хроніку? Розмова про французів. Політики не читають. Романів теж. Про переклади руських пов[істей]. Читають: різні вирази модні. Розтроюджує С[офію].

8

Сварка за порошки. І чого їй лічиться? Стара! Оджила своє. Бар[онеса] сидить вдома. Ранком находиться, а увечері нікуди не хоче. Софія теж сидить. Ходить часом у бібліотеку, читає там. Знайомість з паничем.

9

Софія одпросилась в концерт. Стрілась із паничем. Разом сидять. «Si tu m’aimais». Місячна ніч. Поворіт додому. Витовор від баронеси. Vojage des Indea. Знов читання. Софія проводить годину на балконі.

10

Знакомство з паничем ведеться далі. Непевність щодо панича, може любить, може так… Баронеса кисне. Кінець сезону близько. Журба Софії. Ну, та хоч Париж побачу. Бар[онеса] рішає їхать, не ждучи кінця. В Париж годі їхать! З лист: злість проти: бар[онеси]. Лист короткий.

11

У місті. Все будить спогади. Гості. Збори. Деякі знайомі. Швачка. Кушетка.

12

Софія на кушетці думає. Бар[онеса] приходить, лає. Читання. Вбиває.

[Жаль. 6 – 7 розділи]

6

Софія сиділа у своєму будуарі на рожевій канапці. Вона була смутна – ні, не так смутна, як здивована, стурбована і знеохочена. Безпомічний погляд; якась дитяча турбота і безвладно опущені руки – все те надавало Софії вид покинутої дитини. «Що ж се таке? Так хутко все скінчилось? Що ж тепер почати?» – здавалось питав її погляд.

Служниця увійшла і перебила її гадки: «Ясна пані! Княгиня Карабазі. Скажете прийнять?»

– А… княгиня! проси, проси!

За хвилинку княгиня пташкою влетіла до будуара. Кинулась до Софії, стиснула її за обидві руки, притягла до себе і поцілувала, все то сталося якось в одну мить.

– Як я вам вдячна… – почала Софія.

Oh! chère princesse! – перебила її Карабазі. – Як мене вразила звістка про ваше горе, ви не повірите, як я була вражена. Сьогодні тільки що почався мій прийом, приїздить m-r Anatol і передає мені сю смутну новину. Ах, се мене просто оголомшило спочатку! Так несподівано!.. Натурально, я обертаюсь до m-r Анатоля і кажу йому: «Pardon!» Я не можу, я зараз же мушу навідати cette chère âme!.. В мінуточку зібралась і – до вас. Як бачите, навіть в домашній сукні, – додала з усміхом Карабазі.

Тут уже Софія стиснула їй руку.

– Княгине! ваша прихильність додала мені сили в біді. Одвідини такого щирого друга…

– О так, щирого друга!..

Обидві пані на.хвилинку задивились одна на одну з замилуванням. Перша озвалась Карабазі.

– Що ж, chère priucesse! як ви думаєте бути? Така зміна в вашому житті…

Софія замість відповіді притулила хусточку до очей.

Oh, il ne faut pas pleurer, chère amie! – розважала Карабазі. – He плачте, моя дорога! Що робить, се втрата неминуча, безповорітна. Все має свій кінець, ми мусим терпіти… notre sainte religion, ви ще молоді… – і полився потік банальних слів потіхи. Софія давно вже перестала плакать і слухала того щебетання de condoléance досить спокійно і терпляче. Далі потік розваги перетік, і пані знов замовкли. – Однак, знов-таки, – почала Карабазі, – як же ви… ні, ні, я не в тім смислі… (Софії хусточка знов почала підноситись) я тільки хотіла спитати, чи маєте ви все потрібне при вашому стані?

– Як то?

– Ну, наприклад, жалобний туалет, карета жалобна…

– Ні, ще не маю.

– Ах, боже! то вам же треба щось думать! О бідна, несвідома дитина! – і Карабазі знов поцілувала Софію. Позвольте мені бути вашою дорадницею.

– Цілком здаюсь на ваше розпорядження, княгине!

Карабазі оживилась зовсім, навіть встала з канапки, де тільки що сиділа край Софії.

Eh bien ! Перша моя рада поїхати і заказати жалобну туалету; з сього ми й почнемо, коли згода ваша.

– Іду за вашею радою, – покірним голоском відказала Софія.

Пані виїхали до кравчині, а потім… потім почалась невпинна їзда від магазину до магазину, від закладу до закладу. Софію се займало і поривало, і її новий стан молодої вдови – та ще в такій чудовій жалобі – починав їй подобатись. А надто ж вона почувала себе вільною, якою уже давно, якою ніколи ще не була. О, сі три дві, се була якась жалобна гарячка! Ні хвилинки- незайнятої ! Ледве ставало часу приймати visites et lettrea de condoléance, і при тих візитах, мусимо признати, лице вашої молодої вдови з великим трудам утримувало відповідний випадку смутний вираз. – Надійшов день погребу! Ах! день похороні qu’il est triste се jour, n’est се pas! Ha бучних пишних похоронах було сила людей: родичі, близькі, знайомі, товариші князя. Видно, що в світі його любили! Князь Іван урвав мінутну од візитів вільну, щоб одпровадити друга на вічну путь; графиня Рубецька ледве знайшла час межи прийомами і конференціями з кравчинями, але все ж «сочла долгом»… Княгиня Чагуріна забула йому гріх mesailliance і прибула з другого кінця міста. Багато людей було в сумному поїзді, і які всі вони поважні, – поважність, либонь, може замінити смуток. Як спускали труну, то деякі пані навіть хусточки повитягали, – чого ж іще! Молода вдова стояла поруч з княгинею Карабазі та з баронесою. Жалобна гарячка не минула їй даром, – лице було бліде, під очима трохи посиніло, втомлений вираз був дуже подібний до смутку. Окрім того, їй завжди було гарно у чорному. Глибока жалоба, довгий чорний серпанок, плереди, перлиста слізка на оці, як се поетично! M-r Anatol присягався, що такої «інтересної вдівоньки» він ще не бачив зроду.

Смутна оруда скінчилась. М-г Anatol відпровадив Софію до її карети. Він так мило і зовсім не смутно говорив про «поезію смутку», що треба було хіба камінною бути, аби не глянути на нього скілька раз так, як поглянула Софія. Він посадив її в карету, і вона так сказала «merci», і так подала ручку, що треба було мати залізну силу волі, аби не поцілувати ту зграбненьку смутну рученьку. Та хтозна, чи помогла б що та залізна сила волі, якби й кареті не сиділа поруч із Софією княгиня Карабазі. О, її чорні очі мають гострий погляд!.. Карета рушила, з грудей Софії вирвалося зітхання – полегкості! Тепер їй зовсім не здавалось, що вона така безпорадна й бевпомічна в світі. Ні, їй здавалось навіть, що «світ» її любить, – він же доказав се сьогодні, зібравшись так численно. Що ж, «бідний Борис» був уже в таких літах, але думка про «бідного Бориса» не конче їй подобалась тепер – то вже речі минулі !

Тепер нове життя, нове, і може навіть краще воно буде, ніж досі: незалежність, блискуче положення в світі, а може й нові тріумфи, нове щастя; сі мрії любі, хоч і невиразні ще, літали й кружляли над схиленою голівкою Софії, не лякаючись довгих чорних серпанків, що спадали з тієї голівки. Акомпаніментом до тих мрій була розмова Карабазі. Карабазі [не полишала] своєї ролі дорадниці-менторки. Вона докладно навчала Софію про всі жалобні конвенанси, про deuil i demi-deuil; як їй належить дедалі помалу переходити від чорної барви до сірої, далі до лілової і т. д., коли можна буде їздити на petites soirées, коли в концерти, в театр. Княгині було дуже цікаво викладати недавно виучений кодекс світових конвенансів перед молодою неофіткою, що слухала так уважно, покірно і без критики. За розмовою незчулися, як стали біля Софіїного дому. Княгиня легко згодилась на просьбу Софії не покидати її так хутко. Легким кроком побігли вони сходами угору, в прихожій зустрів їх лакей з трохи заклопотаною міною. «Прошу ясної пані, – несміло звернувся він до Софії, – там, пані дожидають троє панів».

Софія розсердилась і спаленіла.

– Як ти смів без мене когось пускати до салону, що се ще за звичаї повелись?

– Вибачте, ясна пані, ті панове намагалися, казали, що мусять конче бачитись, що будуть ждати хоч до вечора, що мають справи…

Софія раптом зблідла, либонь, якась тривожна думка їй з’явилась.

– Ну, досить вже розмови. Нічого робить, але щоб на другий раз сього не було.

В салоні справді проходжувалось троє якихсь людей орієнтального і зовсім не аристократичного виду. Вгледівши Софію, вони підійшли, злегка склонились їй і Карабазі і промовили.

– Вибачайте, що наприкряємось. Ми кредитори покійного князя, хотіли б вияснити деякі справи.

При слові кредитори в очах княгині Карабазі спалахнув огник. Вона положила руку на плече Софії і лагідненько сказала:

Chère amie, я мушу вас покинути?

– Ні, чого ж, я думаю ви згодитись тільки мінуточку поскучати, – мовила Софія з силуваним усміхом, потім звернулась до кредиторів, – може ми перейдем до кабінету?

– Ну, для чого ні? Можна переходить.

Pardon, chère princesse! На хвилинку!

Тільки що зачинилися двері кабінету за Софією з кредиторами, Карабазі котячим кроком [підбігла] до дверей і притулила вухо до прогонича. Очі їй блищали від цікавості. В кабінеті говорили приглушеними голосами, тільки від часу до часу виривався в Софії голосніший поклик, але Карабазі мала гострі слухи.

– Може вам відомо, княгине, які справи мав покійний князь із нами? – питав один з кредиторів.

– Так… не зовсім, почасти…

– Отже ми прийшли, щоб вас про все повідомити і запитати, коли ви можете віддати нам довжок вашого мужа.

– Я не знаю, се буде залежати…

– Від великості довгу? так?

– Так.

– Ну, ми зараз вам викладемо.

Карабазі слухала з цілої сили той потік чисел, що там шумів у кабінеті, але трудно було дійти ладу, кредитори одно другого перебивали, говорили швидко і тільки чути було: за май… за март… 3 тис… 4 тис… се виносить процент… і т. далі. Тихий голосок Софії часами виринав серед того гомону і знов потопав у ньому. Карабазі аж на пальці ставала, наслухаючи.

– Порахуйте! – врешті скінчили кредитори.

Софія мовчала.

– Може вам подати загальний рахунок?

– Так… ліпше… – згодилась Софія.

– Ох! – скрикнула стиха, либонь вгледівши той загальний рахунок, далі знов стало тихо.

– Ну що ж, княгине, як же буде справа? – обізвався кредитор.

– Що ж, я не можу сплатити вам таких великих грошей. Що ж се таке? Звідки такий великий довг?

– Великий? Звідки такий великий довг? Ну, порахуйте самі!

Софія на се не відповідала. Далі почала:

– Ні, з сеї справи нічого не буде!

– Як не буде? Мусить бути, ви мусите сплатити, ви повинні сплатити!

– Я не можу сплатити!

– Не можете? Як то не можете? А як же буде?

– Не знаю…

– Не знаєте? Ну то ми знаємо! Ми будем подавати іск!

– Як то? Що се?

– Такі Подамо на суд! Ви мусите сплатити, а ні, то ми витребуємо судом з вас гроші.

Софія мовчала.

Кредитори постояли, перемовились межи собою, далі, мовивши «до побачення», вийшли з кабінету. Карабазі ледве встигла відскочити від дверей перед раптовим одчиненням.

Софія стояла який час, спершись руками на стіл, і думала: «Подадуть іск… подадуть іск… Що ж се буде? Як же се?.. А, нічого! Де я їм візьму!.. Напишу таткові, він порадить. Якось-то буде!» Вона провела рукою по чолі, злегка усміхнулась і вийшла до салону.

«Pardon!» – почала, виходячи, але раптом замовкла – княгині Карабазі не було в салоні.

7

Хутко рознеслася вість про маєткову руїну покійного князя. Карабазі днів три їздила з спеціальними візитами від знайомих до знайомих. І як блищав в очах їй вогник при цікавих розмовах з панями! Врешті, мало хто здивувався з її новини цікавої: врешті, се було давно сподівано. (Тут уступ остатній з V гл.)… Та що ж! Не така то ще й біда, – князь був чоловік старий, одинокий, остатній нащадок славного і маєтного колись роду, тепер той рід погас, маєток загинув, добре хоч ніхто не зостався дивитись на погибель свого родового маєтку. Так, ніхто не застався… про Софію ніхто й не згадував, адже її не можна було навіть уважати за «когось», вона була просто незрозуміла folie старого князя, яких же egards могла вона вимагати від «світу»? – Ба! коли б же то Софія знала всі ті «світові звичаї»…

Софію чимало здивувало те, що Карабазі так хутко і несподівано зникла з її салону. Але вона розважилась думкою, що, певне, Карабазі зробила се задля делікатності. «Вона має делікатне чуття щирого друга, вона знала, що мені якось ніяково було б перед нею, якби вона зосталась тут слухати сії дурної розмови з кредиторами. О, вона особа з великим тактом!» Другого дня рано Софія пригадала собі, що мала вкупі з Карабазі поїхати ще в один магазин і ото вдалася до неї. Але слуга Карабазі сповістив, що княгині нема вдома і що, здається, княгиня мала обідати десь на місті. Тут не було ще нічого особливого, хіба тільки недотримання дружньої обіцянки, але Софію неприємно вразило, коли вона, віддаляючись від дому Карабазі, побачила, як під’їхала карета княгині Рубецької до того таки дому, як Рубецька подзвонила, як їй було відчинено і – попрошено до господи… Се була перша осторога від «світу». Такий же прийом зустрів її теж у тітки князевої, потім ще прислужний світський поговір доніс їй, як тая тітка говорила, що один вид сії parvenue (себто Софії) приводить її до млості, як вона ненавидить cette bougeoise qui a fait la ruine de ce pauvre cher Boris. Дехто, однак, приймав Софію ще-таки par convenance, але всякий признав, що з таких прийомів ані втіхи, ні потіхи. Золотий сон світської розкоші кудись зник, одкотився далеко і не було у Софії ні сили, ні спромоги завернути його. Тільки холодно й смутно було їй після сього пробудження.

Тим часом грошові справи стояли дуже погано: окрім деяких грошей, що вдалося постягати з комірників двох князевих кам’яниць, у Софії не було нічого, та й з тих комірних грошей прийшлося сливе половину віддати то слугам, що, власне, тепер заходились розщитуватись, то деяким дрібним кредиторам, крамарям та кравчиням, що, власне, тепер подали рахунки. Отже, зосталось Софії на життя дуже мало, правда, що при теперішньому своєму жалобному стані вона й не потребувала дуже багато. Не се її гнітило, її гнітило се несподіване занедбання, се життя в затінку, що так міцно налягло на неї. Тепер вона часто по цілих днях сиділа в будуарі самотня, проходжувалась по холодному, немов порожньому, салоні, де свічада одбивали раз у раз її самотню постать, їздила самотня по вулицях шумливого, байдужого до неї міста, – і все самотня, і все занедбана!..

Так проходили дні, тижні, одностайно, нудно. Одного разу Софія їздила для розривки по місту, але не мала жадної розривки. Припадково проїздила вона біля дому баронеси. «Як я вже давно не була у неї. Правда, я її не дуже люблю, вона стара, капризна і гордовита. Але вона була колись другом бідного Бориса, вона, здається, була прихильна до нас. І Софія казала стати біля дому баронеси. Карета Карабазі тільки що од’їхала від рундука. «То Карабазі їздить вже до неї», – подумала Софія, дивлячись услід тій кареті: «Проклята вискочка, як бачу, йде вгору!»

Баронеса прийняла її, як завжди приймала, їй нічого було changer d’egards, бо вона одразу знала, як поставити себе проти Софії.

Bonjour! – зустріла вона Софію таким тоном, неначе вони бачились одна з другою не далі, як вчора. – Як маєтесь?

Софія смутно усміхнулась.

– Правду сказати, не дуже добре! З того часу, як mon pauvre Boris покинув мене…

– А, так, правда, я щось чула…

Софія з подивом глянула на неї: що вона чула? Невже чутка про сю «противну справу» дійшла і до неї? Софія поспішила промовити щось невиразне, щось ніби: ah, si! vous savez!

– He бентежтесь, моя люба, – провадила баронеса, – я не допитуюсь, се ваші справи, я не з таких, що лізуть у чужі інтереси. Passons cela. Як же провадили сей час?

– Ах, нудилась страшенно!

– Та-а-к? – протягла баронеса, немов їй се було несподіваним.

– Потім ще остатніми часами мушу займатись різними справами, для мене мало цікавими…

Софія так давно вже не говорила ні з ким про свої справи та жалі, що тепер при першій нагоді не могла втриматись і розповіла все, що прийшлось їй дізнатись за сей прикрий час.

– Ах, знаєте, баронесо, через сі різні пригоди, прикрі мені, се місто так обридло, що я рада була б утікати з нього світ за очі! знаєте, бачити перед собою місця, де колись була щасливою, се смутно і прикро.

– А що ж вас тримає тут, коли так? – запитала баронеса.

Софія не зразу знайшла, що відповісти.

– Та… трудно ж так одразу залишити і посаду, і все… при тім же я жду листа від татка з остатньою радою, як мені бути надалі.

– А шкода, що вам тепер стільки різних ennuis, – повагом говорила баронеса, пильно дивлячись на Софію, немов роздумуючи про щось, далі вона усміхнулась і жартівливо промовила, – а я от проти волі мушу звідси вибиратись ще до літа, – проганяють мене!

– Як? Хто вас проганяє?

– Лікарі. Женуть конче на води, на купелі! Що ж, хіба й ви зо мною? Я по неволі, а ви по волі?..

– О, куди вже мені про те думать! – якось журливо промовила Софія.

– Шкода, що й думать не хочете, – немов не завважаючи тону Софії провадила баронеса, – хоч і то сказать, може вам і не дуже цікаво було б подорожувати з такою старою слабою, як я.

– О баронесо, якби тільки я могла вирватись звідси!

– Попробуйте!

Баронеса почала здаватись Софії дуже милою і симпатичною. Вона, розмовляла з нею щиро й охоче, дарма, що баронесі дедалі сей візит починав здаватись трохи довгим. Приїзд Рубецької положив кінець візитові – Софія була не в ладах з графинею, отже не хотіла бачитись тут з нею.

Приїхала додому і застала у себе в господі якийсь чудний рух: слуги то ставали на порозі до салону, то знов зникали, служниці виглядали в шпарки від дверей, а по салону ходило скілька людей з урядовими мінами, а надто один між ними походжав і пильним холодним поглядом поглядав на салонові речі. Софія увійшла до салону, глянула і жахнулась чогось, угледівши там тих людей; вона вже не питала слуг, як сміли без неї пускати чужих до господи, її вразило предчуття чогось недоброго. Між людьми тими вона пізнала одного з кредиторів, тремтячи озвалась вона до нього.

– Позвольте… що се має значити?

– Се має значити наложения аресту на ваші речі.

– Як? з якого права?

Тут підійшов урядовець.

– Позвольте, ви господиня дому?

– Так, я.

– Мушу вас повідомити, що я прийшов після заявления ваших кредиторів наложити арест на всі ваші речі.

– Що ж се таке? Як же се буде?

– Ви не турбуйтесь, се тільки буде тривати, поки буде вестися ваш процес, а потім уже будемо чинити, дивлячись по тому, як скінчиться справа.

– А що ж тоді буде робитись?

– Якщо виграєте справу, то ваші речі при вас і зостануться, а якщо програєте, то тоді се все мусить буде продане з публічного торгу.

При слові «публічний торг» Софія поблідла, опустила руки. В голові їй зашуміло, і вона мов крізь сон чула, як урядовець сказав: «Тепер, за вашим дозволом, приступимо «к делу»; мов крізь туман дивилась, як було приступлено до того діла. Зненацька вона обернулась, закрила лице руками і, з риданням в голосі, крикнула до слуги: «Карету!»

Карета ще не була розпряжена і зараз стала біля ганку. Софія шпарко збігла по сходах, сіла в карету, в гуком зачинила дверцята і крикнула: «Рушай!» Візник рушив, але, проїхавши кілька кроків, обернулся і спитав: «Прошу ясної пані, куди поїдемо?» Софія не відповідала, не чула, візник переказав питання.

– Куди? А!.. (Куди справді?) До… до баронеси Ланден! Як вирвалось у неї се ймення, вона сама добре не знала, врешті се ж тепер була єдина особа в місті, що могла ніби якусь пораду чи хоч розвагу подати.

Баронеса дуже здивувалась, побачивши її вдруге того ж самого дня. Збентежений вид Софії здивував її ще більше, бо Софія полишила її сьогодні, бувши зовсім у спокійному настрої.

– Що з вами? Ви такі розстроєні? – запитала вона Софію, повітавшись.

– Ах! баронесо, якби ви знали, яке мені нещастя! – і вона тремтячим голосом, перериваючи сльозами, розказала, що діється у неї в господі. – Ви простіть мене, – закінчила вона, – що я так нав’язуюсь до вас з своїм лихом, але я… ви мені… – сльози не дали докінчити фрази.

Баронеса не любила таких сцен, що били на нерви, вона думала, як би се покінчити. Вона почала потішати Софію спокійним тоном, розтягаюча слова.

– Заспокойтесь au nom de Dieu! Перш усього плакати не треба. Ще ж се не пропаща справа, ви можете сплатити сей довг, і тоді…

– Ах, я абсолютно не маю надії сплатити його, се для мене зовсім, зовсім неможливо! все пропало!

– Ну, в такім разі, вам треба щось о собі подумати.

– Ах, я вже не знаю, що мені й думати, куди мені кинутись.

– Перш усього, ma chèrie, не беріть справи так трагічно, в вашому віці рано ще так говорити: все пропало! Ще перед вами довге життя, і все може поправитись. А я вам раджу справді подумати, що вам тепер чинити.

– Що ж, я не знаю! кажіте, радьте, я слухаю вас!

Баронеса усміхнулась задоволено. Потім подивилась поперед себе, немов розважаючи якусь справу. Далі сказала зважливо.

– Знаєте що, треба вам десь пристроїтись, місця шукати, чи що.

– Місце? Себто найнятись? – сказала Софія далеко вже холоднішим тоном.

– Що ж, якби трапилось яке порядне місце…

– Ні, я про се й думать не можу, – зважливо промовила Софія.

– Так от що… – тут баронеса глянула скоса на Софію, – їдьмо зо мною за границю.

– Що ви, баронесо, жартуєте? Звідки я можу навіть думати про се, та ні…

– Пождіть, пождіть, не сердіться і не роздражнюйтесь, я кажу се без жартів і зараз вам поясню свою думку: я їду за границю сама, я слаба, одинока, мені було б приємніше мати когось в компанії з собою, все одно мусила б когось наймати, а так, якби поїхали ви, то для мене се було б далеко краще. Я думаю, ми б ужились одна з одною. Ви б побачили світу, у мене завжди товариство збирається, може, хто знає, може б ви собі знов знайшли яке становище в світі. Я думаю, що для вас ся справа не зовсім не підходяща.

Софія задумалась, їй в думці знову промайнув золотий сон світського життя. Але як же так, по першому слову людини, правду кажучи, маловідомої, їхати на безвість, на непевну долю…

Софія під час розмови з баронесою вже чимало заспокоїлась і розважила трохи над своїм станом, що здавався їй перше таким безпорадним.

– Я вам дуже вдячна, – обізвалась врешті, – за вашу прихильність, надто дорогу для мене в таку хвилину. Але я тепер розважила, що при теперішньому моєму стані я мушу перше порадитись з родиною, поки зважу, як мені з собою бути. Я думаю, що мені слід би поїхати додому, порадитись і врешті хоч би для того, щоб не зоставатись у сьому осоружному місті. Як ви мені на се скажете?

Баронеса прийняла байдужий вираз.

– Що ж, як уважаєте! Звичайно, ви маєте родину, може вона вам краще порадить…

– Вибачайте, вам може здається…

– Ні, мені нічого не здається. Як уважаєте краще, так і робіть. А про моє призволення подумайте, може ви якраз розважите в мою і свою користь.

– Дякую. Я подумаю, пораджуся, я вам напишу.

Баронеса встала. Софія собі.

Au révoir!

– До побачення.


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 281 – 294.

[Жаль. План 4 – 12 розділів]

Друкується вперше за автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 828).

Автограф без дати, має деякі закреслення: з плану VI розділу знято після слів: «за границею» таке речення «Жаль. Міста, по котрих Проїжджала під час vojage de noces. Антипатія до бар[онеси]. Дрібні клопоти. Нудота». Закреслені і останні слова: «Візит пана». З плану XI розділу викреслено його початок: «В селі, в степах. Нудота страшенна. Дом у бар[оиеси] багатий. Заздрість. Як мене всяка стара кокетка має поневірять. Швачка. Нужденна натура!»

Датується орієнтовно початком 1889 р. на підставі листа Лесі Українки до М. Косача, написаного у вересні 1889 р.

[Жаль. 6 – 7 розділи]

Друкується вперше за чистовим автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 827), без дати.

На першій сторінці вгорі авторська помітка: «До пов[істі] «Жаль».

Датується липнем 1891 р. на підставі листа Лесі Українки до матері від початку липня 1891 p.: «…Ще написала вставну главу до «Жалю», до завтра докінчу другу главу, вставну, і пришлю тобі…»


Незакінчені твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання