на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Незакінчені твори

[Родина Бажаїв]

Пані Бажаєва – збідніла дворянка, вдова, була замужем двічі, живе на пенсію, ощадна, запопадлива, клопотлива. Симпатії, антипатії у неї залежать від настроїв і часто міняються. Головний нерв життя – практичність, жіноча, дрібна, недалекосягла.

Ганна Коронецька – її дочка від першого чоловіка, учениця артистичної школи, молода, палка, пристрасна і хоровита, але має владу над собою, що покидає її тільки в надто різкі моменти. З матір’ю на «ви».

Андрій Бажай – син Бажаєвої від другого чоловіка. Студент медик. Спокійна, твереза натура, при тім глибока, здатна до тривких почуваннів. Нерви міцні, але не еластичні, і нелегко порушена їх рівновага не хутко відновляється. Здається старшим, ніж єсть. В голосі несвідома авторитетність. Мати поводиться з ним, як з «головою сім’ї».

Лена – дочка Бажаєвої від другого чоловіка. Підліток, гімназистка. Весела, більш по молодості, ніж по темпераменту, поверховна у всьому, крім того, що зачіпає близько її інтереси. Найбільше з усіх трьох подібна до матері і вродою, і вдачею. В її відносинах до старшого брата і сестри чується глухий антагонізм.

Олександер (Лесько) Чорненький – товариш Андрія, знайомий з родиною Бажаїв змалку. Ніжна податлива натура. «Однолюб». Почуття в нього панує над розумом. Експансивний, трохи полохливий.

Антоніна (Тонічка) Чopненька – його сестра, ровесниця Лени і її товаришка по гімназії, подруга по родинній традиції, але спільного між ними мало. Весела по темпераменту, має якусь душевну грацію, з нею весело й іншим, вона се тямить і любить се завважати. Все, що вона чинить – чинить wie der Vogel singt [як пташка співає (нім.). – ред.], часто нарушаючи власний інтерес, хоч і не маючи при тім виразного альтруїстичного заміру.

Доктор – молодий, приятель Бажая, нервовий, мученик своєї професії. Має чимало знаття і снаги, але мало довіряє собі, через те вважається «невдалицею».

Професор – медичне «світило». Старий, поважний, певний себе, не без авгурства, але не дуже неприступний.

Небагато й ординарно вбрана світлиця в оселі Бажаєвих. Крім звичайного гарнітуру меблів – стареньке піаніно і потерте бюрко до писання.

Андрій ходить по хаті твердим рівним кроком з кутка в куток, щось обмірковуючи.

Ганна (ввіходить з бічних дверей). Вибачай, Андрію, Льолик просить не ходити, коли можна, се його дратує, він, знаєш, такий знервований…

Андрій (спокійно). Гаразд, я сяду, мені все одно. (Сідає.)

Ганна. Його, знаєш, дуже мучить, що він так тут стісняє всіх. Знов напосідався, щоб перевезти його до його домівки або до шпиталю.

Андрій. Се даремна балачка, бо се неможливо, він заллється крів’ю, поки його довезуть.

Ганна. Та я то се знаю, але ж він… Він так різко і боляче почуває, що він тут чужий…

Андрій. Тобі ж він, у всякім разі, брат по батькові.

Ганна. Мені… але я й сама наполовину чужа тут.

Андрій. Ну, Ганно, се дурниці. Я не буду розвивати сеї теми, бо тямлю, що ти невиспана, знервована догляданням хворого і маєш право бути нелогічною.

Ганна. Яка ж тут нелогічність? Все-таки я і він, ми діти різних батьків, і се почувається…

Андрій. Ну, я там на тих почуваннях не знаюся. Я знаю, що діти одної матері настільки рідні межи собою, що не треба й доказувати сього. Та для мене і се не так важно. Важно, що ми вкупі зросли, маємо спільні спогади, багато спільних звичок, ну, і нарешті спільний бюджет…

Ганна. Ну, от се ж і є болюча струна для Льолика. Він зовсім в іншому становищі… Навіть в іншому, ніж я… Я йому сестра – наполовину. У нас із ним ще є спільні спогади і звички, мовляв ти. Матері своєї він не знав, татка ми обоє пам’ятаємо, і се дуже ріднить нас… А ви обоє і мама, ви для нього…

Андрій. Чужі – хочеш сказати? Хоча се факт, сказати б, фізіологічний, але психологічно се могло б бути інакше, а коли, воно й психологічно так, то з того він сам винен, бо він сам завжди держався осторонь. Жив окремо. Обідав у нас за плату. І всюди вносив якусь скрупульозність, щось хоробливе.

Ганна. Ти можеш його винуватити за се? Якби ти знав, скільки перетерпів він, живучи так. Він завжди був хворий, тільки ніхто не хотів сього знати. І завжди душа його шукала чогось рідного, чогось простого, щирого, приязного…

Андрій. Чого, власне, не було в ньому самому.

Ганна. Андрію!

Андрій. Я не осуджую його. Я тільки встановляю факт.

Ганна. Ти не знаєш Льолика! І ніхто з вас не знає. І тепер… Ти вже говориш про нього, як про… як неначеб він… як про щось минуле… (замовкає, енергічно гамуючи сльози.)

Андрій. На жаль, до значної міри, і се факт…

Ганна. Ти! Ти можеш се вимовити? і так спокійно?!

Андрій. Ганно, я не звик заплющувати очей перед правдою, хоч би й дуже прикрою. А щодо спокою, я думаю, що негідно людини поводитись неспокійно, якщо тільки вона має фізичну силу затримувати хоча б тільки облуду спокою. Розпускатись ніколи не варт.

Ганна. Прости. Я, може, несправедлива. Тільки мені здалось се так холодно, так… чужо… ніякого почуття…

Андрій (бере якусь книжку і говорить, перегортаючи її, тоном спокійно-неуважним, наче про щось «між іншим»). Коли хочеш, то я знов скажу: я на почуттях не знаюся. Але можу теж сказати, що хоча по формі, може, воно й інакше виглядає, але я в своєму відношенні не одрізняю Леоніда, наприклад, від тебе. А ти все-таки, певне, не маєш основи думати, щоб я відносився до тебе погано.

Ганна (поривчасто бере його за руку). Ні, ні, Андрію, я сього не думаю! Та я знаю, ти добрий, славний, тільки напускаєш на себе якесь англічанство.

Андрій. Як ти сказала? Англічанство?

Ганна. Авжеж, вічно якась стриманість, коректність, респектабельність! І нащо тобі ся личина?

Андрій. Се зовсім не личина…

Чутно дзвінок з хати хворого. Ганна зривається.

Ганна. Льолик дзвонить. Іду! (Швидко виходить в бічні двері.)

З других дверей швидко входить Лена.

Лена. Андрушко! Скажи, будь ласка, мамі, щоб вона не втручалась до моїх справ. Яке їй діло, на яку п’єсу я йду дивитись? Се тиранія! Я сього не терплю!

Андрій (спиняє її спокійним жестом). Не порощи. Найперше, я не Андрушка, а просто Андрій і про се вже не раз заявляв.

Лена. Ет!

Андрій. Друге – я не маю ніякої адміністративної влади над матір’ю і не хочу мати. Трете – на мою думку, підліткам справді не на всяку п’єсу слід дивитись.

Лена. Скажіть на бога! От іще мораліст знайшовся!

Андрій. Мораль тут ні до чого. Я думаю, що коли людина тратить гроші, щоб дивитись на те, чого не тямить і тямити не може, то се марний перевод грошей, а коли гроші материні, то вона має право не давати їх на марнування.

Лена. І зовсім навіть не мамині гроші! Я йду на контрамарку! Тоня Чорненька дістала від брата.

Андрій. Тоня дістала, а ти забрала?

Лена. А тобі яке діло?

Андрій. Та ніякого. Тільки противно, що ти вічно на кому-небудь їздиш. Варто ж би й відплатити самій хоч раз за всі послуги.

Лена. Тоня не потребує ніяких відплат. Я не розумію, чого се і ти, і мама, і Ганька вічно нападаєтесь на мене.

Андрій. Така вже ти жертва вечірня вдалася, що ж робити.

Лена. А ти не насміхайся.

Пані Бажаєва (увіходить з тих же дверей, що і Лена ввійшла). Ти вже тут? На матір скаржишся? Наче мати тобі зла зичить? Ти подумай тільки, Андрусю, – хоче йти на «Примари» дивитись! Чи се ж таки подоба молодому дівчаті?

Андрій. Неподобного там нема нічого…

Лена (до матері, задирливо). Ага! Ага! Я ж казала!

Андрій. Тільки се не Лениного ума річ.

Лена. Скажіть, на бога! що ж там мудрого? Я читала сю п’єсу.

Андрій. Та читати, звісно, ти вмієш, а от вичитати…

Лена. Я з тобою не стала говорити. (До матері.) А на «Примари» я піду, бо неподобного там нема нічого, та й все одно, я ж і на Ведекінда ходила, а як я зрозумію, то вже моє діло і прошу нікого не піклуватись про се.


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 6, с. 380 – 383.

Вперше надруковано в жури. «Радянське літературознавство», 1948, № 9, стор. 125 – 128. Назва умовна.

Автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 871) без назви, недатований. Це початок якоїсь незавершеної п’єси.

Орієнтовно її можна віднести не раніше як до 1907 p., оскільки твори згадуваного в уривку Ведекінда стали відомі російському глядачеві саме з 1907 р.

Подається за автографом.

«Примари» (1881) – п’єса видатного норвезького драматурга Генріка Ібсена (1828 – 1906).

Ведекінд Франк (1864 – 1918) – німецький письменник-імпресіоніст. Найвідоміша його п’єса «Пробудження весни» (1891) вперше поставлена на російській сцені у 1907 р.


Незакінчені твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання