на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Прозові твори

Пізно

Дзигар ударив раз і замовк… Сумно одбився сей гук в серці жінки, що сиділа за столом над розкритою книжкою. Вона вже давно сидить над книжкою, але не читає, погляд її дивиться в просторінь, на змарнілому обличчі смуток і покірне ждання, чорне убрання і гладко причесане волосся, чорне, з чималою сивизною, надають жінці чернечий вигляд. Коли б хто порівняв її тепер з тим великим портретом, що висить тут же в салоні на стіні, то навряд чи догадався б, що ота пишна красуня в бальовій сукні, з погордливим усміхом на коралових устах, з буйними кучерями над мармуровим чолом і ся пов’яла, зжурена жінка – одна й та сама особа. Сама жінка давно вже привикла дивитись на той портрет об’єктивно, мов на картину або портрет незнайомої особи. Тільки все ж не могла вона привикнути до того тону, з яким її чоловік говорить перед гостями: «Як би ви думали, чий се портрет?» – і, натішившись ваганням гостей, вимовляв: «Се моя жінка! ха-ха!» Сей короткий сміх просто вражав украй серце його жінки.

І згадує вона, як, бувало, її перший чоловік говорив ті самі слова: «Здумайте собі, се моя жінка!», але то говорилось так, що кожний бачив, як безмірно вище стояв оригінал від портрета в думці того, хто вимовляв ті слова. Бідний той перший чоловік, як він її любив, – ні, він ледве смів любити її, він молився на неї. Вона тепер часто спогадує той погляд, з яким він стежив за нею, коли вона, бувало, летить в танці, сіяючи очима і діамантами. Тільки тепер вона розуміє тую старанно ховану тугу, що часом все ж таки пробивалась в тих глибоких очах. Бідний чоловік! C’est une bonne pâte! – от найбільша хвала, якої він вдостоювався від своєї блискучої дружини. Вона позволяла йому любити себе і вважала се за велику ласку. Коли він умер, вона була ще гарна, – une femme de trente ans, – настільки гарна, що могла зчарувати молодого доцента, свого теперішнього чоловіка.

О, сей уже не був bonne pâte! Врешті, жінка йому не давала ніякого прізвища, вона не розуміла його натури, спочатку він любив її – вона була ще гарна – і тоді немов хотів добрати усіх способів, щоб вона не була гарною, йому хотілось, щоб вона укупі з ним сиділа над політичною економією, робила переклади для нього, вона ніколи не могла зрозуміти, навіщо йому се, коли найшлось би багато далеко кращих перекладачів, аби тільки він захотів. Балів і танців він не любив, але він не заважав їй ходити на них, тільки, бувало, з великим юмором розказував, як його жінка «блистает»! Ох, той юмор, – сей чоловік ради юмору і рідної матері не пожалував би. Сей чоловік не стежив за нею сумними очима, поки вона танцювала до білого світу, ні, він просто сидів дома за книжкою або у товариша за розмовою і стрівав її словами: «А! ти вже вернулась? Хіба вже пізно?» – «Моя жінка вільна розпоряджувати своїм часом, як хоче», – говорив він, бувало, і широко прикладав се правило до самого себе. Жінка щораз раніше верталася з балів, а потім зовсім перестала їздити на них. Потроху вона перейняла чорне убрання і гладке чесання волосся від чоловікової сестри, молодої панночки, про яку, бувало, чоловік каже, що вона ідеал жінки, але ся зміна помогла тільки тому, що пан перестав пізнавати свою жінку в тому великому портреті, що висів на стіні. Чоловік її мав чималий вплив межи молоддю. Не раз, було, каже, вертаючись пізно додому: «Пізненько! ну, нічого, треба ж просвіщати молоде покоління, дарма що аж горло болить, стільки я його дер сьогодні, – чей же красномовність не марне пропадає!»

Пані професорка (чоловік її вже став справжнім професором) надумала урядити в себе журфікси для молоді… Але то вийшли справжні «журфікси» і довго служили темою для дотепів пана професора: «Се було в ті часи, коли моя пані була Аспазією». Се значило, коли були журфікси. Нема що й казати, що се тривало недовго. Одного разу жінка попросила чоловіка сказати, які книжки треба читати для того, щоб набути відомостей по політичній економії, – він засміявся і одповів: «Перше всього треба які-небудь книжки читати, окрім романів Gyp’a… а врешті, прочитай «Капітал» Маркса по-німецьки, коли хочеш…» Такі і подібні фрази перекидались в думці бідної жінки в той час, як сиділа вона над розкритою книжкою, при тому як живе ставало перед нею обличчя її чоловіка з тонким усміхом на устах і з безжалісним юмором в іскристих карих очах… Дзигар пробив уже й два, і три, а чоловік не вертався. Врешті, коли стрілка от-от мала торкнутись до чотирьох, задзвенів дзвінок, і жінка хутко побігла одчиняти двері, не ждучи слуги.

– Боже, як пізно, – сказала вона чоловікові з ніжним докором, – ну, як-таки можна так нищити своє здоров’я… – і довго вона говорила йому на сю тему. Чоловік дослухав, потім позіхнув і сказав:

– Все оце дуже чуло сказано, але не до речі, а от саме перше слово було до діла, – справді, вже пізно – ergo, я йду спати, добраніч! – і, гречно вклонившись, пан професор подався у свій кабінет.


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 102 – 104.

Вперше надруковано у виданні: Література. Зб. 1. К., 1928, стор. 187 – 188.

Недатований автограф має кілька авторських скорочень і виправлень, зберігається в Центральній науковій бібліотеці АНУРСР (далі: ЦНБ АН УРСР) у відділі рукописів (І, 8906). Закреслено перше речення «Вже пізно». У реченні «Тільки все ж не могла вона привикнути до того тону, з яким її чоловік, багато молодший від неї, говорить перед гостями: «Як би ви думали, чий се портрет?» – і, натішившись ваганням гостей, вимовляв: «Се моя жінка! ха-ха!». Слова: «багато молодший від неї» зняті. Речення «Одного разу жінка попросила чоловіка сказати, які книжки треба читати для того, щоб набути відомостей по політ[ичній] економії…» спочатку починалося словами: «Був навіть такий час, коли…».

Датується орієнтовно 1893 р. на підставі спогадів сучасників письменниці (див.: Спогади про Лесю Українку. К., «Дніпро», 1971, стор. 90, 324).

Подається за автографом.

Gyp (Жіп) – псевдонім французької письменниці де Мартель де Жуанвіль (1850 – 1932), авторки сентиментальних романів, популярних у буржуазних колах.


Прозові твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання