на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Незакінчені твори

Одинак

(Оповідання)

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7

1

Смутно сьогодні в Івановій хаті, чути знадвору, як стара Іваниха часом заголосить, аж страшно слухати. Баї не дивниця, – тож її одинак завтра на призви стає, а сьогодні оце до міста виряджається. То ж то веселі збори!

– Сядь, мій синойку! сядь, моя дитинойко! та хоць я надивлюся на тебе востаннє в батьковій хаті! Ой, моя годинойко темная!.. – та й залилася знову слізьми.

– Мамо! та годі-те вже. І чого там? Ще нема ніде нічого, а ви вже… – говорить син, що сидить при столі смутний та насуплений. – І чого ж ви журитесь? Може ж, мене й не приймуть, я ж у вас одинак.

– Доле ж моя нещаслива! Одинак! А Петро? А Грицько?

– То що? то не рідні…

– Ей, не рідні! Хоць і не рідні, то все одна сім’я. Ходила ж я оце до пана, питала, чи то тебе можуть взяти, що ти одинак, то казав, що коли є в чоловіка сини, а всі сидимо вкупі, в одній хаті, то то вже одна сім’я. Я кажу: «Та мій же у мене оден, то ж чужі!» А пан каже: «То що, коли є у чоловіка… то… то… можуть прий-ня-ти!» Ой лишейко ж моє тєжкеє!..

– Мамо! та бійтеся бога!

– Синойку мій, Корнієчку мій дорогий! та вже ж мені тебе не бачити. Ой, нащо ж я за той заміж пішла. Ліпше ж би мені бути вік удовою, як тепер без мого синойка, без мого сокілойка…

– Мамо! онде батько йде.

Іваниха втерла очі рукавом, важко зітхнула і почала поратись коло снідання, та все мов нежива.

У хату вступив Іван з хлопцями. Глянув суворо на жінку, потім на Корнія, далі сів і собі при столі.

– Ну що, стара? час би вже й поснідати, а тама і з богом в дорогу.

– Зараз. Та чого спішитися? ще час.

– Вже хлопці збираються.

Іваниха нічого не відповіла, бо тяжко було їй слово промовити. При чоловікові ж не могла вона уголос плакати, – не любить він того. Вже він їй і так раз пригадав, чому то вона не плакала, як його Петра на призви ставили. Вона поралась коло печі, а очі все звертались на сина коханого, що сидів там суворий, смутний та немов непривітний.

«Геть батькова вдача! – думала Іваниха. – Як той, було, небіжчик, усе такий неговіркий та сумний, так і Корній. А таки він мене ліпше пожалує, як оті два. Відомо, що то, як нерідні діти, хоч ти їм що хоч, а таки вони серця до мене не мають!..» Очі їй зайшли сльозою, а руки затремтіли, що аж ледве крупнику з рук не впустила, несучи до стола; хутенько постановила крупник, а сама стала при стіні напроти сина та все дивилась та головою хитала, а сльози котились їй по виду, як горох.

– Сідайте, мамо, – обізвався Корній стиха.

– Нема чєсу, синойку, та вже хіба сяду, – вона сіла, взяла ложку крупнику, піднесла до губи, але раптом кинула ложку на стіл, припала синові на плече і заридала. Син сидів, спустивши очі в землю та стиснувши губи. Петро та Грицько їли помалу та скоса поглядали на мачуху.

– Ей, то вже стара! – обізвався Іван. – І чого так заводити? Чи то тобі з того поможеться, чи що? От, як мають взєти, то…

– То ти й радий! – гукнула Іваниха, раптом схопившись на ноги; заплакані очі палали нестриманим гнівом. – Ти радий здихатись моєї дитини! Він тобі сіль в очах! Мають взєти, кажеш? А не діждеш ти з твоїми дітьми! А дасть же господь милосердний!..

– Мовчи, стара! – тихо, з притиском промовив Іван.

– Годі-те, мамо, – ще тихше промовив Корній, подивився пильно вітчимові в очі, а той їх додолу спустив. У хаті стало тихо.

– Помагайбі!

Всі глянули на двери То прийшов старшина по Корнія.

– Хліб-сіль! – мовив, глянувши, що снідають.

– Просимо, – озвалась крізь сльози Іваниха.

– Сідайте та посидьте, – додав Іван.

– Нема чєсу сідати, добрі люди. Оце я прийшов, чи не чєс вже…

Іваниха в тривозі мимохіть приступила ближче до сина і глянула на старшину зляканими очима.

– Бо то, бачте, воно вже теє, нерано, – провадив старшина, немов чимсь заклопотаний, – поки те, то треба б збиратись, щоб до ночі в місті стати, а то… Збирайся-но, хлопче!.. – з тими словами вийшов з хати.

Корній встав і, не дивлячись на матір, хотів вийти з-за стола.

– Ой, синойку ж мій! – раптом крикнула мати розпачливо і обняла його міцно руками.

– Мамо! Господь з вами! чого ви вбиваєтесь? ще то я тільки на призви стаю, ще то мене не прийняли, може, й не приймуть, – втихомирював Корній матір, – от ліпше лагодьте мені хліба на дорогу та вирядьте…

Іваниха все плакала, припавши синові на плече, дедалі, однак, тихі синові речі немов її трохи вгамували, вона відступила від нього і почала збирати йому дещо в клунок на дорогу, поралась помалу, немов без тямку, та раз у раз втирала рукавом очі, вже й так червоні та напухлі від сліз. Скінчила порання, стала, заложивши руки, і дивилась на той клунок затуманеним поглядом.

– Ну, що, стара? готове все? – обізвався Іван. Корній взявся за шапку. Іваниха кинулась і вхопила клунок обома руками.

– Я піду за Корніем! – несподівано сказала зважливо.

– А то куда? – спитав старий.

– До міста. Хоч проведу його, мого сокілойка.

– Як же! без тебе не обійдеться! А тільки не думай собі, щоб я тобі дав коні морити.

– А не тра мені, не тра твоїх коней! щоб тебе ними на цвинтар завезли! щоб тобі їх вовк з’їв до вечора! Таки ж я проведу свого голубойка і без твоїх коней паршивих, таки проведу, хоч ти мене бий, хоч заріж!

– Мовчи, коли хоч! От роздерла губу од уха до уха! Який тебе чорт різатиме, бідо напрасна? Та лізь собі не те до міста, а хоч у пекло до чорта! – гукнув Іван дужим голосом.

Іваниха злякалася за саму себе: що се їй сталось? Таж се вона уперше насмілилась так озватись до чоловіка гостро та з прокльонами. Але-бо сьогодні він доїв їй до живого. Врешті сьогодні вона ні на що не вважала… Вона хутенько накинула серм’ягу, зав’язала хустку і вийшла з хати, за нею пішов син. У дверях він спинився, обернувся до вітчима і промовив:

– Прощайте, тату!

– Та чого там прощатися? таж іще прийдеш, – суворо відказав вітчим.

Корній глянув на Грицька та Петра, вони сиділи все там за столом, розмовляли між собою і не дивились на нього; він же, либонь, хотів їм щось сказати, але махнув рукою і вийшов слідом за матір’ю.

Вийшли за ворота і спіткалися на вулиці з громадкою хлопців, що простували теж до волості, за хлопцями йшов гурток жіночий, – то матері, що відпроваджували своїх синів. Іваниха пристала до них, а Корній пішов з хлопцями. Подались вулицею до волості. З вікон у хатах частенько визирали дівочі обличчя, деякі ніби заплакані. З одної хати шпарко вибігла дівчина з черепком в руці, либонь до сусідки жару набрати, та стала на воротях, задивилася. Корній оглянувся на неї, вона прикрила очі рукою – либонь, від сонця. Хлопці почали вступати до волості, остатнім увійшов Корній; на порозі ще раз оглянувся. Дівчина махнула рукавом, потім, низько похиливши голову, тихо повернула до хати, без жару.

2

Перед чималою брудною кам’яницею, на тісному та бридкому дворі, що видавався наче смітисько, стояв великий гурт людей, – чоловіки й жінки, молоді й старі, найбільше жінки. То все були люди, що прийшли проводжати своїх хлопців «у присутствіє». А там же, у тому присутствію, вже йде та непевна справа – розбирання жеребків. Хлопці вже там. Провідники, хто тільки міг, доступилися в сіни, щоб поглянути через скляні двері на те розбирання, але там не давали стояти, проганяли, щоб не було натовпу. Отже, всі стояли на дворі та тільки поглядали сумними очима на вікна в другому поверху кам’яниці, там же, власне, й було «присутствіє». Деякі з жінок вже заздалегідь сльози втирали, другі ще бадьорились та інших потішали: «Ей, кумо! та чого-бо ви? ще наплачетесь, ще буде час!..»

Перед ганком стоїть стара жінка і тихим голосом умовляв панську служницю. Тая слухає замислена і, здається, готова на згоду.

– Та вже заведіть, заведіть мене, Ганнусю! – просить жінка. – Я собі там стану де в куточку за малими панночками. Пані не гніватимуться, вони добрі, таже ваші панни мене знають…

– Та пані з панночками то нема чого боятись, а от пан, він не любить, щоб ходили до покоїв.

– Ей, та пан, чи він бачитиме? Він собі сидить з панами за паперами. Я собі стану в куточку…

– Що вже з вами робити, Іванихо! ідіть, але глядіть, як пан буде гніватись…

– Та ні, ні, не бійтеся! Спасибі вам, Ганнусейко, спасибі. Та ще прошу, голубочко, проведіть мене до покоїв, бо якось я сама не смію вступити.

Остатні слова Іваниха промовила вже на сходах, ідучи за служницею. Ідучи, раз у раз зустрівалися з хлопцями, що верталися веселі або смутні, дивлячись по тому, хто який жереб узяв. Деякі ще йшли шпарко, обганяючи Іваниху.

Ось Іваниха в покоях. В першому покої стояла пані і краяла щось розстелене на столі. Іваниха тихенько на пальцях підійшла до пані, нахилилась і поцілувала руку, що тримала ножиці. Пані здригнулась і випустила ножиці.

– Ох, як ви мене злякали, Іванихо! І нащо то ви завжди мені руки цілуєте, адже знаєте, що я не люблю того, – мовила пані трохи гнівно і разом з тим збентежено.

– Та як же ж, пані, не можна ж… – вимовлялась Іваниха. – Вже простіте, пані, мене, що я так влізла до покою, але я таки буду просити, чи би не позволили мені постояти трошки в пановому покою, подивитися. То ж мій хлопець сьогодні жереб тєгне.

– Та чом же, можна, можна, підіть, там і панночки стоять. Ганнусю, проведи.

– Спасибі вам, пані, – Іваниха знов хотіла поцілувати в руку, але пані сховала руку і з докором глянула на Іваниху. Іваниха подалась до порога, але спинилась і знов завернулась до пані. Несміло глянула на неї питаючим поглядом. Пані підвела [очі] і покинула краяти.

– А що, Іванихо? Ви хочете що спитати?

Іваниха раптом підійшла до пані, склонилась їй низенько, ухопила її руку, поцілувала і швидко заговорила, перериваючи мову слізьми:

– Пані моя, голубочко моя! Порятуйте мене, бідну, порятуйте хоч ви! Ви ж таки добре серце маєте. Ви-те ж сами маєте діти, сами знаєте, як матері за ними серце болить. А я ж… а у мене ж він оден як палець, та я ж без нього всиротію!.. Ой боже ж мій милостивий…

– Іванихо! бог з вами! Чого ви плачете? Ще ж він не ставився… Я вже казала панові, що ж, як тільки можна буде, то не візьмуть, але ж ні я, ні пан не можемо тут нічого порадити, пан же там не найстарший, для нього закону не змінять.

– Ой, таки б, може, їх там ліпше послухали, якби вони яке слово сказали. Панійко, моя рибойко!..

Іваниха втерла сльози і дивилась на пані, немов чого ждучи. Далі вона почала щось виймати з-за пазухи, вийняла горіхи, зав’язані в хустину, і скілька яєць.

– Може, ласка ваша, не погордуєте…

Пані зчервонілась.

– Що се ви? бог з вами! навіщо? Ні, ні, я не хочу! з якої речі? Заберіть собі назад.

Іваниха собі збентежилась і не знала, що робити.

– Та нехай, пані, діточки ззідєть. Спожийте на здоров’ячко. Або ж то що?

Врешті пані мусила прийняти горіхи, але яйця Іваниха таки повинна була забрати. Прикру розмову перебила служниця, вона сказала, що як так будуть гаятись, то там ще й жереби всі розберуть.

Іваниха тихесенько увійшла до кімнати, де стояли молоді панночки і діти при дверях, що виходили у присутствіє. Звідти добре було видно усю оруду, теє розбирання жеребів. Видко було великий стіл, накритий червоним сукном, страшенно сплямленим чорнилом, видко було і панів, що сиділи у великій нудоті і старались мати поважний вираз обличчя. Онде «зерцало» серед стола, а онде скраю і «колесо» теє з жеребами. Маленький сухий панок трохи гугнявим голосом викликає хлопців. Хлопці йдуть поєдинці, розваженим кроком, усі мають байдужий вид, так неначе вони беруть той папір, щоб собі ним люльку запалити, наче і не знають, що тим папером доля рішається.

Панок викликає:

– Іван Бондарчук!

Виходить молодий огрядний хлопець. Пан військовий, що сидить, теж «присутствує», оглядає того хлопця таким поглядом, немов хоче сказати: «А лепський би москалик вийшов з нього!»

Читають нумер: – 5!

Хлопець, мов не про нього річ, взяв жереба, обернувся і повагом пішов у дальший куток до товаришів.

– Що ж то, приймуть його? – питає стиха Іваниха служниці.

– Та вже ж. Тож чуєте – п’ятий нумер, – він, значить, п’ятим піде. В кого малий нумер, того приймають, а в кого великий, то ще, може, й ні.

– Господи, яке в тих хлопців серце! – шепотить молода панночка. – Хоч би тобі на лиці змінився! А то мов і не його приймають. Чисто як камінь!

– Ой горейко мені! – зітхає Іваниха.

– Семен Веселий! – іде тим часом викликання.

– Нумер 385!

Хлопець так само повагом відходить без жадного признаку радощі.

– Петро Війтик!

Війтика нема, він слабий і не прийшов на призви. За нього має брати старшина. Старшина, високий гладкий чоловік, виходить з гурту, тихо, навспинячки, щоб не грюкати великими чобітьми, він похитується, спинаючись на пальці. Панночки хихотять, дивлячись на ту смішну фігуру: «Оце, наче ведмідь!..» Обережно, немов бере якусь надзвичайно тендітну річ, виймає старшина жереба і так само обережно передає панові, що викликає.

– 390!

– Не піде, – рішають панни.

– От кому щастя без потреби, – мовить Іваниха, – Війтик таки з нашого села, я знаю його, там такий, – господи! Який з нього рекрут? рука йому зроду всохла, – каліка, та й годі. От, як кому бог дає!

Ідуть, ідуть хлопці, самий цвіт, молоді парубки. Ідуть, мов стадо, неначе не знають, куди, на що. Одно по одному молоді обличчя з’являються і зникають, томлячи погляд, вражаючи серце. Важке повітря, насичене димом панського тютюну, немов колишеться над їхніми головами. Свічки на столі ледве-ледве світять серед того сивого туману, освічують червоні від задухи лиця, сірі серм’яги, шапки сиві смушеві або рогаті поліські та золоті рами на царському портреті. Важко дихати, млосно. В хаті чутно тільки викликування та шелест паперу.

Іваниха шукає поглядом обличчя свого сина, та нічого не видко за сивою млою.

– Корній Удовин!

Гостро одбилось те ймення в материнім серці.

Корній виходить так само твердо, повагом, як і всі, так само байдуже виймає жереб. Він і не глянув на двері, де стояла мати. Він собі дивиться в землю і жде вироку.

– 3 !

– Ой, мені темно!.. – розтявся крик зненацька. Нема гуку, до якого можна дорівняти сей поклик з розпачі, але хто його чув, то, певне, не забуде.

Корній стенувся, кинув поглядом на двері, але матері вже не було. Тихо, не хапаючись, виходить Корній геть з присутствія. Тільки в сінях прискорив ходу, невважаючи на зачепки товаришів, на питання та жалі. Хутко збіг зі сходів на подвір’я. Мати вже чекала на нього там. Без слів ухопила вона його в обійми, тісно притулила до себе, немов хтіла сховати, оберегти від якоїсь лихої потужної сили. Корній мовчав, не мав чого казати.

– Ні, Корнію! ходім, ходім, я зажду пана, як буде виходити, я впаду йому до ніг, проситиму, молитиму, може, вблагаю, може, тебе визволять.

– Не треба, мамо! Пан нічого не порадить. Я не хочу.

– Ну, то ходім просім кого написати прошение, подаси завтра їм, може…

– Не хочу, мамо. Та вже й пізно тепер з прошениями, – завтра прийом.

– Завтра! ох, завтра! Ходім, синочку, ходім до пана! – одно провадила Іваниха, заливаючись слізьми. Син взяв її за руку і попровадив з двора на вулицю. Вона йшла, не тямлячи куди, не змагаючись.

Надворі йшов дрібний осінній дощ. Темрява. Небо заволочене. На розі вулиці одинокий ліхтар одбивався в калюжі сумною жовтою плямою. Вітер бив дощем у лице. Вогко, мокро, смутно. Люди плакали, і небо плакало.

3

Що того люду на дворі перед присутствіем! А що крику, заводу, сліз! Ціла громада жінок на дворі, та ще й на вулиці чимало. Одні ждуть з тривогою своїх синів од прийому, а другі вже плачуть-ридають, немов у труну кладуть тих синів. А надто жидівки, аж мліють, нещасні, до землі припадаючи. Іваниха вже зрання плакати почала, плаче і тепер, дожидаючи сина. Кажуть їй сусідки щось, либонь, на потіху, та вона вже й не слухає. Нема вже в неї надії. Сьогодні раненько пішла-таки вона до пана, дарма, що син не пускав. Але ж правда, – пан нічого не може порадить, та ще й насварився на неї і на служницю, нащо впустила; таке-то серце у нього! Та що казати? чи то мало тих людей з просьбами перекинеться за день… От ще остатня надія, – може, буде негідний на службу. Та на лихо собі Корній вдався парубком гарним, – високий, дужий, у плечах широкий, – жадної догани. Пожалься, боже, парубоцької вроди!..

– Ой, ліпше б я його калікою породила! – голосить Іваниха.

– Не гнівіть, кумо, бога, – почала було говорити сусідка та потім махнула рукою, – досить їй було й свого.

Виходять хлопці з прийому, – дедалі плачу більше. Дехто з хлопців і собі плаче в обіймах материних, але більш таких, що байдужі, або навіть веселі, або, може, вдають з себе таких. Безрідні новобранці, зібравшись гуртом, потягли до шинку з голосною піснею. Жонаті додому збираються. Сини отецькі – хто куди.

Все більшає гомін та заметня, голосніше лунають ридання жіночі.

Іваниха вже плакати втомилася, Стоїть, дивиться пильно на ті двері, звідки хлопці виходять. Ось один виходить – прийнятий, другий, жидок, – прийнятий, і ще, і знов. Корнія все нема. Аж ось він виходить. Блідий, брови зсунуті, очі дивляться гостро, безнадійно. Глянула мати, подивилася, руками сплеснула та й упала додолу як нежива, як підкошена, без слова, без гуку. Здійняв син її з долу, положив її голову собі на плече, дивиться на те бліде старе обличчя, скам’яніле від жалю. Так вони обоє нерухомі, що сказав би, постаті камінні, постаті жалю німого.

– Корнію, бійтеся бога, та заведіть матір до нас, що ви думаєте з нею? – загомоніла зненацька якась маленька чорнява жіночка, убрана по-міщанськи. Вона побачила з свого вікна, як зомліла Іваниха, і ото прибігла дати рятунок. Вона була жінкою сторожа, мешкала на тому-таки дворі і тепер, не маючи що робити, сиділа по цілих днях край віконця та дивилася, що робилось на дворі. Іваниху знала вона давно, та й шкода їй стало старої, що так убивається.

– Се ви, Євдокіє? здорові! – озвався Корній. – То поможіть, спасибі вам, я заведу їх до вас.

Іваниха тим часом вернулась до чуття, глянула на сина спершу немов непритомно, потім одразу все пригадала.

– От тепер же я пропала! Сину мій, сину єдиний!.. Ой, нема ж мене живеї ! Ой, нема ж меї дитинойки!

Корній з Євдркією взяли її, ридаючу, попід руки і завели до хати, де мешкала Євдокія. Там Іваниха сіла на стілець, припала головою до стола і заголосила так, що аж сторож вибіг з канцелярії, почувши той голос.

– А господи мій! а що ж то тут такое? Се ви, Іванихо!.. – сторож став, задумався і хитав журливо головою. В канцелярії рипнули дверима. Сторож кинувся.

– Цитьте-но, цитьте, Іванихо! Вже-бо нічого не поможеться. А то тут, знаєте… пани… ще хто нахопиться, буде й мені, й вам. Годі-те, годі. А боже мій!

Іваниха потроху втихла неначе. Але тільки підвелася, глянула на сина і знов заголосила.

– Корнію, – озвалася Євдокія, – ви б, може, вийшли собі на який час з хати, не завдавали жалю матері, та й сами розвеселились би з чужими людьми.

– Еге ж! розвеселюся, певне! – мовив Корній, однак вийшов з хати.

Вийшов Корній з двору за ворота, став, прихилився до стовпа, дивиться абикуди, нічого не бачить, нічого не чує, ні на що не зважає. Думає сумні свої думи, що вже забраний він та завданий, що вже його воля парубоцька поламана. Думає він, як то мати тепера сама з немилими пасинками зостанеться, хто її, бідну, тепер порятує від напасного вітчима. Та ще він гадає про тую дівчину, що мав її взяти, та вже тепер те весілля в туман повилося, а за шість років хтозна-що трапитись ноже… Опанували його думки, як морок осінній, і просвітку нема… Ідуть люди дорогою та зглядаються: «Ого, безмаль новобранчик вхопив уже з горя чарчину, аж до стовпа прихилився!» Корній не чує людської обмови, та й дарма йому, хоч би й почув.

Коли се хтось сіпнув його за рукав. Корній кинувся, опам’ятався. Біля нього стояв Семен Климчук, товариш його, теж новобранець.

– Корнію, брате! ходім, голубе, хоч вип’ємо з горя!

– Ходім, все одно, – одповів Корній байдуже.

Подалися до шинку. Та то й недалеко було, тут-таки зараз напроти присутствия жидок шинка виставив. О, сьогодні мав добрий зарібок! Хто п’є з горя, хто на радощах, а все шинкареві п’ятак брязне. Тепер в шинку людей повнісінько, ті входять, ті виходять, а деякі позасідали вже надовго, либонь, на цілу ніч. Визволені ставлять горілку родичам та новобранцям. Новобранці гуртом посідали, скинулись по п’ятаку, п’ють собі громадкою та пісень рекрутських співають. Там співи, там плач, там сварка, а в іншому кутку вже й до бійки береться.

– Гей ти, сало! – гукав якийсь новобранець на парубка в сірій вишитій свиті. – Стався-но на горілку, давай могорич, чортів сину, що то – ми дарма за вас одслужувати маємо?

– Який чорт за мене одслужує? – гукав собі хлопець в сірій свиті.

– А ми! хто ж? Думаєш, ніхто не знав, яка сумка в твого батька? Ніхто не знав, як твоя мати панські пороги оббивала? Го-го! багацького сина і чорт не бере. Та давай же, холеро, горілки!..

Між парубком і новобранцями почалася звада.

– Гей, люди, хто до мене? Гуляю! – репетує визволений з іншого кінця. – Хто в коршмі, хто поза коршмою, – до мене, за все плачу! Пийте, хоч лусніть, слова не скажу!

– Про-о-о-пала моя голова! – заводить прийнятий серед гурту новобранців.

Увійшли Семен з Корнієм. В гурті між новобранцями і між визволеними було багато товаришів їхніх. Всі загукали, закликаючи їх, кожні до себе. Семен звернув до новобранців.

– Ну, вже я, братики, до вас, будемо разом волю пропивати. Жиде! горілки!

Корній сів поруч із Семеном до гурту. В гурті пили й співали:

Посіяли, поорали, нікому збирати,

Як погнали наших хлопців в місто присягати…

Сумний урочистий спів дивно лунав серед п’яних викриків, гармидеру та брязкоту «порцій» і шісток.

…Чи ми в бога заслужили, чи в свеї громади,

Що нас, хлопців молоденьких, забито в кайдани…

Семен пив чарку за чаркою, Корній не відставав. Семенова голова клонилась, Корнієва ще вище здіймалась. Семенові очі туманом заходили, Корнієві ще гостріше блищали, тільки немов ще чорніші стали. Семен мляво похитував головою під лад пісні, Корній сам співав дужим голосом, зсунувши брови, та від часу до часу стукаючи кулаком по столі, коли хто з товаришів зачіпав його недотепним жартом.

Громадка співала:

…Которії хлопці-молодці –

П’ють-гуляють,

Которії жонатії –

Плачуть-ридають…

Семен припав головою до стола і заплакав.

– Ей ти, голово капустяна! Ти ж якого лиха зарумався? Ти ж не жонатий! – гукнув на нього один товариш.

– Ой, не жонатий, братики мої, не жонатий! Ой, хто ж мене пожєлує на чужій стороні! Матьонко ж моя ріднейкая, пожєлуй хоч ти мене! Родинойко рідная, чим я тобі не вдався!.. Дівчина моя зарученая!..

Гомін ще побільшав, одні сміялися з Семена, другі вмовляли та потішали, інші знов і собі плакати заходилися. Корній мовчав, покинув співати, дивився на Семена з жалем і з досадою, чорні очі тугою палали. Далі стукнув рукою по столі, аж чарки забряжчали, аж Семен замовк.

– От мовчав би! – озвався Корній до Семена тремтячим здавленим голосом. – І чого заводиш, як тая баба? Хоч би мене різали, я б не плакав!..

Встав, кинув чаркою об землю і подався геть з корчми.

4

Другого дня рано Корній з матір’ю вернулися додому. Вони йшли знов у гурті, як і тоді, коли Корній вирушав до прийому, тільки тепер гурт був менший: деякі хлопці зосталися ще в місті «волю пропивати», інші вернулися раніше, діставши доброго жереба. Іваниха мовчки йшла поруч із сином, розмова у них не велася, та й не тільки у них, у цілому гурті було мало розмови. У селі люди почали відставати від гурту, громадка меншала, розмова ще тихша ставала, далі вже всі порозходились по хатах, і Корній з матір’ю дійшли сами до своєї хати, бо вона стояла скраю села над озером.

Перший увійшов у хату Корній. Вітчим з синами сиділи за столом і снідали сухим хлібом з часником. Вітчим вирнув на Корнія і тільки спитав:

– А що?

– Прийняли, – одповів суворо Корній.

– Таки прийняли, – сказав вітчим, – а ще багато наших хлопців узяли?

– А чимало, от Семена взяли, Павла взяли, єсть їх…

– Що ж там стара, ходила безмаль до панів? – спитав Іван, скоса глянувши на жінку.

– Та ходила, – одповів Корній, дивлячись вбік.

– Ну, що ж з того?

– Нічого.

– Я так і думав…

– Думки у тебе вовчі, – обізвалась Іваниха.

– Аби ти своїх думок по дорогах не розгубила! – одказав Іван, потім обернувся до Корнія, лагідніше: – Сідай та поснідай.

Корній сів, укроїв хліба і почав їсти.

– Чекай, синочку! чи ж ти будеш сухий хліб їсти? – промовила Іваниха.

– А ти хіба що наварила? – вкинув Іван.

Іваниха не відповіла, – не хотіла вже заводитись, – і почала розпалювати в печі та приставляти куліш. Іван встав, перехрестився, дістав шапку з полиці і вийшов з хати.

– А коли вам тра збиратись до міста? – спитав Грицько в Корнія.

– На тамту неділю, за два тижні.

– Не чув, куди вас поженуть? – спитав Петро.

– Або я відаю? – недбало відповів Корній. Він сидів, одвернувшись, і дивився в вікно на озеро, що невиразно видніло вдалині. Ледве примітний дощик сіявся, мов крізь тонке сито, чи то був дощ, чи так мряка, трудно було розібрати. Крізь туман Корній угледів якусь постать, що йшла через вигон до озера, здалека вона ціла здавалася сивою, тільки хустка червоніла на голові. Корній придивлявся який час до тої постаті, далі встав і подався до дверей.

– Куди ти, синку? – спитала мати.

– От так, пройдуся, поки снідання, однак без діла, – мовив Корній і повагом вийшов з хати.

– Не бався ж довго, – мовила мати услід.

Корній вийшов за хату і подався до озера. Там на березі мріла дівоча постать. Корній надійшов ближче, постать виразніша стала, – то була молода дівчина, убрана в білу спідницю з свого полотна і в білу свитину, у руці мала відро. Вона нахилилась, набираючи воду з озера.

– Варко! – озвався Корній, приступивши до неї.

Дівчина обернулась.

– Се ти, Корнію, вернувся? Ну, що, як там з тобою? – питала турботно.

– А що зо мною? піду в москалі…

– Ой моя долейко… – відро випало дівчині з рук і покотилось. – А що ж тепер будемо робити? – дівчина заломила руки і з слізьми на очах дивилась на Корнія.

– Що будемо робити?.. От що, Варко… – тут Корній спинився, – дві молодиці надходили від села до озера. – Слухай, тут не розмовимось, люди ходять, ліпше я прийду до тебе увечері, – як стукну в стіну – виходь. Бувай здорова, – і він повернув додому.

Варка нахилилася здійняти відро і втерла хустиною очі. Хутко набрала води і пішла додому вигоном, обминаючи здалека дві жінки, що йшли до озера.

Корній прийшов додому. Петра та Грицька вже не було в хаті, мати сама поралась. Корній сів знов до вікна і дивився безтямно на вигон. Важко і прикро було йому на серці, він мовчав, не озивався до матері.

– Синочку! – озвалася врешті мати до нього. – Що ти все мовчиш? Хоч би наостанку поговорив зо мною.

– Що ж я вам скажу, мамо?

– Чи тобі хоч жєль мене кидати?

– А як жєль, то що поможе?

«Геть як батько!» – подумала Іваниха.

– Чи ти ж хоч приходитимеш до мене коли в гості а того войска? – питала знов Іваниха, і сльози вже бриніли в голосі. – Чи тебе пускатимуть?

– Як де недалеко поставлять, то, може, коли прийду, а як заженуть куди далеко, то вже хіба аж за п’ять років вернуся.

– Може, ти мене вже й не застанеш, дитино моя!

– Ей, не гнівіть бога, мамо! нащо таке говорити?

Іваниха ще хтіла щось промовити, та замовкла, бо сльози душили її. «А вже я безмаль і так набридла йому тими сльозами», – подумала вона.

Іваниха дала сніданок. Поснідавши, Корній не встав від стола, а сидів, спершись на руку, і курив, мовчазний, смутний.

– Ти б, Корнію, пішов де на люди, – озвалась мати, – десь би погуляв собі трохи, що тобі зо мною, старою? ні мови, ні розмови.

– Де я там погуляю? – сказав Корній, але подумав і встав од стола. – Та хіба до Семена піду.

Йдучи до Семена, він погадав собі, що, певне, парубки гуляють у корчмі на музиках, бо то ж неділя, та й так, наостанку… Він подався до корчми. Там грали музики, скрипка та решітка, було багато парубків та дівок. Корній глянув по дівках, Варки між ними не було, – сувора удова, мати Варчина, не часто пускала дочку на гулянки. Семен танцював з Гапкою, своєю зарученою; сьогодні він був трохи потішений, – Гапка поговорила з ним «по добрості», обіцяла конечне ждати на нього тих чотири роки, не йти за іншого. Що ж, Семен був парубок багатого роду, Гапка була ще молода, заміж не хапалась.

Відтанцювавши «крутяха» з дівками, хлопці почали сами без дівок «коло гаю походжаю»: тихо, повагом проходжувались вони по двоє, похитуючись в лад пісні, і співали:

Коло гаю походжаю, в гаю не буваю,

А я свою дівчинойку по голосу знаю.

Дівчата стояли, дивилися, інші пересміхувались, інші стояли смутні. Були й такі, що сами зачіпали хлопців жартами та приспівували їм:

Погоріли болота, зосталися купи,

Женітеся, парубойки, аби не рекрути.

Ся пісня не сподобалась парубкам, вони покинули «походжати» і почали брати дівок до «крутяха». Знов закрутились по двоє, по троє у танці, миготіли червоні хустки та білі спідниці, червоним натикані; оберталися поміж старшими і дівчата-підлітки, їх ще не брали хлопці в танець, то вони собі в парі з товаришками літали в танці, мов ті пари метеликів ясних, дрібненько, шпарко та все на місці.

Корнієві хутко обридли танці, він їх і зроду не дуже любив. Походив він собі поміж челядею, посновигав по селі, не дуже-то розвеселився, та з того всього додому пішов.

– Що, синку, нагулявся? – спитала мати.

– А що ж, нагулявся! досить з мене…

Корній ліг на лавку і лежав, заплющивши очі. В хаті було тихо, вітчима з синами не було вдома, вони пообідали без Корнія і пішли собі до корчми.

Корній лежав і думав: «От як то воно пішло з моїм життям! Зріс по волі, а тепер прийдеться скуштувати московської муштри!» Правда, що Корній зріс на волі: відколи батько вмер, – Корній мав тоді сім літ, – не було над ним старшого, мати ж пестила свого одинака, і скоріш вона корилась йому, ніж він їй. Тільки за остатні чотири роки, як у хату прибув новий господар, Корнієві прийшлось не раз обставати за свою волю. Він свого не вступав, – не сварився, але й не корився, тільки що власна хата здавалась йому часто чужою…

Надвечір вернувся Іван з синами з корчми трохи напідпитку. Входячи, він гукнув на жінку:

– А що, будемо всі вечеряти чи тільки половина?

– Не всі, – обізвався Корній, – бо я не буду.

Він устав з лавки, взяв шапку і накинув серм’ягу.

– Куди ти, Корнію? – спитала Іваниха.

– Та от піду… – Корній вийшов, не договоривши.

Надворі дощик перестав надвечір, вже темніло, і тумани залягали чималі на озері. Місячне проміння пробивалось крізь порвані хмари, що поблідли і тихо сунулись на схід, одкриваючи західний край неба. В повітрі було тихо. Остатнє листя падало з дерев сливе без шелесту.

Корній не йшов вулицею, він подавсь позагороддям понад озером до городу, що спускався до самого озера, переліз через пліт і пішов городом до невеличкої хати з одним вікном. У вікні було світло, воно спалахувало нерівно, певне, горіло в печі. Мале віконце часом зовсім темніло, його заслоняли якісь постаті. То удова з дочкою Варкою лагодила собі вечерю. Корній стояв, дивився на те світло, ждав, коли воно згасне. Довго тремтіла ясна смуга на нерівній землі під вікном, далі згасла, і вікно заблищало сріблом від місячного світла. Корній трохи ще пождав, далі підійшов до хати і стукнув кулаком у стіну. Стара удова не чула того глухого стуку, лежачи на печі, але Варка почула його, сидячи край віконця, хутко вимкнулася вона з хати, мов білиця, і без гуку причинила за собою двері.

– Прийшов, Корнію? – озвалась тихо вона, вибігши з сіней.

– А що ж, на пораду! – відповів Корній так само тихо. – Йдімо, Варко, донизу, а то тут ще мати почує.

– Та вони то вже сплять, але таки ліпше ходімо.

І вони хутко пішли до озера. Там був на березі витягнений човен, вони, сіли на нього. Варка глянула на Корнія, хотіла щось сказати, але замість того закрила обличчя руками і заплакала.

– Не плач, Варко, не плач, моє серце, ліпше порадьмося, як тепер з нами буде, – промовив Корній.

– Ой, чи я, нещаслива, відаю, що вже тепер буде? – з плачем відмовила Варка.

– Що ж, одслужу чотири роки, а там вернуся до тебе. Чи тільки ти зачекаєш на мене?

– Та я б і сім літ чекала, якби моя воля.

– А чия ж воля? – прикро запитав Корній.

– Чи ти ж не відаєш меї матері? Вони думають на багатого зятя.

– Та я ж не такий вбогий, півгрунта маю.

– То що з того? Ти підеш в москалі, а вітчим з синами що схотять, те й робитимуть.

– Найду я на них справу, як вернуся.

– Як вернешся… – Варка замовкла, смутна.

– Ей, дівчино, щось ти крутиш словами, – гірко заговорив Корній, – казала б уже просто: ти не мій, я не твоя.

Варка дужче заплакала. Корній встав і тихо пішов по берегу. Дівчина кинулась за ним.

– Корнію! Корнієчку! – і вона ухопила його за рукав. – Який-бо ти! – говорила вона уривчасто. – Чи ти думаєш, мені не жєль тебе? Як же я маю просто казати? Я ж кажу: я б чекала, але ж мати…

– То й тримайся свеї матері…

– Який ти гострий, Корнію! чи ти думаєш, легко з матерою змагатися? Таж моя мати не така, як твоя. Вони все на свій стрій обертають. А ти такий гордий, – ти таки якось не вмієш з ними ліпше заходити, а може, якби старався, то воно б якось іначе було.

– Ей вже, Варко, не для мене ті старання та заходи. Не вгодив я вітчимові, не вгоджу й тещі, – Корній усміхнувся гордо та сумно.

– Отож-то! ти все так, а що тобі з твоїх гордощів прибуло?..

– Така вже, відай, моя натура. Та все одно, – заходь не заходь, а як заберуть у москалі, то ніяк вже буде й заходити, знайдуться гинчі, що пристараються й без мене.

– А нехай коло їх біда старається!

– Постарається вона коло всіх…

Варка знов замовкла, тільки сльози витирала. Так вони мовчки походжали понад озером. Коли се від хати почулося:

– Варко! а де ти?

– Ой моя долейко! мати прокинулись, – кличуть! Прощай, Корнію, мушу йти… – Варка з плачем обняла Корнія і цілувала його розпачливо, раптово.

Корній уже не докоряв, не в’ялив словами, а тільки стискав в обіймах свою кохану милу.

– Прощай, Варко! попрощаємось, та й розійдемось…

– Варко! Варко! – залунав міцніше старечий голос. Варка одірвалась від Корнія і побігла вгору до хати.

Корній тихо пішов берегом понад озером і скрився у білім тумані.

5

Ясне було небо «в неділеньку вранці», коли хлопці з села вирушали. Хоч не гріло, та світило осіннє сонечко, безлисті дерева вирізувались гострими рисами на синьому небі, вітер без гуку пролітав над селом, ні шуму лісового, ні співів пташиних він не розносив, тихо було і ясно, спокійно, та не радісно. В селі не чутно було ні співів, ні музик, дарма що була неділя. Вже хлопці одгуляли своє…

Новобранці змовилися йти всі вкупі до міста, біля царини зберуться вони всі та й вирушать гуртом. Довгі збори ! Не спішаться матері виряджати синів. Та от уже й вирядили, йдуть хлопці один по одному, збираються в полі біля млина. І матері і жінки йдуть до царини з ними. До міста жінки не підуть, – чого вже йти?

Іде Корній вулицею, і мати з ним іде, та за слізьми дороги не бачить. Ось минають вони Варчину хату, – стукнула там кватирочка, виглянуло дівоче обличчя, умите слізьми. Корній глянув, спинився, хотів щось промовити дівчині на прощання, та не промовив нічого, похилив голову і подався далі тихою ходою. Знов засунулась кватирочка, і коли б хто глянув крізь неї в хату, то побачив би струнку русяву дівчину, що гірко ридала, припавши до стола.

Далі Корній зустрів Семена, що виходив з Гапчиної хати. Очі в нього були заплакані, йдучи, він раз у раз оглядався на теє дворище, там на воротях стояла його дівчина, він махав їй шапкою, все прощався. Вони ж були заручені, то не сором було й прилюдно прощатися. Семена хутко здогнала його мати, несучи щось у клуночку, – низенька старенька жіночка уголос плакала, йдучи за сином.

От і стали наші за цариною біля млина. Там уже стояло скілька хлопців і родичі при них. Велися уривчасті речі, лунали нестримані ридання. Були там і безрідні хлопці, ніхто їх не проводжав, ніхто не плакав за ними, та щось… не видно було, щоб вони були веселіші за других. А вже щонайгірше було тим жонатим ! Хоч розступися земля! І мати і жінка голосять, неначе на смерть наряджають. А бодай би не вінчатись, ані заручатись!..

Всі вже в зборі, – час рушати. Ох, тяжке теє прощання! Шість літ, чотири роки, – то ж не вік, а скільки зміниться за той час? Одно життя кінчається, друге завтра починається, а тепера то мов і життя нема.

Безрідні стоять скраю, дивляться смутно на чуже горе, та й своє в серці ворушиться. Жонаті востатнє обіймаються. Жінки голосять, інші мліють. Семен обійняв свою матір і плаче ревне: «Прощайте, мамо! прощайте, рідна! накажіть Гапці, щоб не тужила!..» – та й мови не стає. Товариш узяв його за руку і повів до гурту новобранців, що вже одважилися рушити в дорогу. Семен покірно пішов за товаришем, ридаючи та хитаючись на ході,

Корній стояв, опустивши руки, дивився на матір, що припадала до нього, не плакав, нічого не наказував, мовчки стояв. Очі йому потемніли, і губи стиснуті були. Ні мови, ні сліз, нічого.

– Прощавайте, мамо! – раптом сказав він хрипло, круто одвернувся, немов одірвався, і твердою ходою подався услід за товаришами. Іваниха сплеснула руками і впала до землі зомліла, гостра туга її підкосила. Син не бачив того, він не оглядався позад себе…

Новобранці пішли. Довго мрів їх гурток на полі, все меншаючи в очах, аж поки не скрився за лісом. Тихо йшли вони, не співали, не доносив вітер прощального співу родині. Не до пісень їм! Завтра вони заспівають, як підуть по місту з навісним свистом, з грімкою музикою, та будуть то інші пісні!

6

На вокзалі в невеличкому волинському місті зібралося багато сірого люду, найбільше маячать короткі жовті кожушки та подекуди москальські сірі шинелі, – се вирушають новобранці з сього міста. Поїзд хутко має рушати, і всі новобранці вже зібрались перед ним з клунками в руках. Одні вже розходяться по вагонах, а інші ще стоять, прощаються з родичами. Проводжати, однак, небагато прийшло, – поїзд рушав пізно уночі. Чутно й тут плач і голосіння, але хто чув їх в день прийому, тому вже вони тепер не так вражають серце. Тоді плакали так, мов тільки що в труну покладали, а тепер так, як плачуть над давно закритою могилою. А сами новобранці вже не плачуть. Для них вже настало нове життя, вони переступили через межу, – краще воно чи гірше те нове життя, дарма, вже почалось!

– Корнію, Корнію! А де ти? Ходи, сядемо разом! – гукає невисокий новобранчик, клопотливо бігаючи вздовж поїзда та шукаючи товариша очима при тьмяному світлі ліхтарів. – Корнію, де-бо ти?

– Ось де, тутечка, ніде не згубився, – озивається поволі Корній, виступаючи з гурту товаришів, – а що, Семене, хіба страшно самому без мене їхати?

– Воно-то не страшно, а все ж…

– Заходите, заходите, нечего разговаривать ! – гукнув на хлопців фельдфебель, і вони хутко увійшли до вагона, що вже був повний людей. Однак місце знайшлось і Корнієві з Семеном, вони зайняли собі вдвох одну лавку.

– Ну та й напакували ж нас у сей вагон, нема де й голкою штрикнути. Тут награємось за ніч в тісної баби, – говорить хтось з кутка.

План 6 – 12 розділів

6. Сцена в вагоні, розмови. Нове життя. Казарми. Муштра. Унтер, товариші. Семен привикає потроху, Корнієві тяжко і прикро. Лист до матері.

7. Муштра. Поступає в денщики на село.

8. Денщицька доля. Дівчата сільські.

9. Гауптвахта. Вихід з денщиків, Сем[ен] на його місці, повертання до війська.

10. У матері. Варка йде заміж.

11. Лист від мат[ері]. Пізня гулянка Семена з Корніем. Дівчата городські Андрея справляють. Зустріч з офіцерами.

12. Суд. Розстріл.


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 105 – 125, 297.

Вперше надруковано у журн. «Радянський Львів», 1947, № 4, стор. 19 – 34.

Чистовий недатований автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 832; перший розділ – початок шостого) уривається на словах: «Тут награємось за ніч в тісної баби, – говорить хтось з кутка». В автографі є кілька мовно-стилістичних авторських виправлень чорнилом, зроблених при переписуванні. Так, у реченнях: «Ходила ж оце я до пана, питала, чи то тебе можуть прийняти, що ти одинак…» слово «прийняти» виправлено на «взяти»; «Корній не йшов вулицею, він пішов позагороддям…» слово «пішов» поправлено на «подався»; «Прощавайте, мамо! – раптом сказав вія хрипло, круто одвернувся, немов одіпхнув сам себе…» – замість останніх трьох слів вписано «одірвався». Є в автографі ряд поміток олівцем: окремі слова і словосполучення підкреслені, а на волях відповідно поставлений знак питання, «фетфебель» виправлено на «фельдфебель», олівцем написавши і заголовок оповідання.

В архіві письменниці збереглися ще початок 5 частини «Одинака», переписаний рукою К. В. Квітки, без дати (ІЛІШ, ф. 2, № 834) і план 6 – 12 розділів (ІЛІШ, ф. 2, № 833).

В основі оповідання – враження письменниці від перебування s Луцьку в 1890 – 1891 pp. Сестра письменниці Ольга так згадувала рро цей час:

«Доводилося тої осені переживати Лесі тяжкі, болючі враження через сусідство «воїнського присутствія», що містилося в тій самій кам’яниці, де й ми жили, лише в другому кінці. Під час рекрутського призову на вулиці коло того «присутствія» збирались юрби рекрутів і їх родичів та відбувалися тяжкі сцени, лунало не раз таке голосіння, такі розпачливі ридання, що хотілося забігти кудись далеко з нашого дому, щоб того не чути і не бачити» [О. Косач-Кривинюк. Перебування Лесі Українки в Луцьку. – У кн.: Спогади про Лесю Українку. К., «Дніпро», 1971, втор. 50].

Оповідання «Одинак» Леся Українка написала для літературно-наукового збірника, який планував видати літературний гурток «Плеяда». «Я все роблю замахи на всякі повісті і драми на громадські теми», – сповіщала вона М.Драгоманова 10.12.1892 p., а вже у травні наступного року писала йому, що закінчує оповідання, яке має ввійти до збірника, «що хоче видати наша «Плеяда». Проте робота над цим твором розтяглася на довший час. 11.10.1893 р. Леся Українка писала І. Франку, що працює над більшим оповіданням, треба його кінчати, «бо воно призначене до одного збірника, що хутко мав друкуватись». 5.01.1894 р. вона знову повідомляла М.Драгоманова: «…Пишу свою повість…». Нарешті, 28.01.1894 р. Леся сповіщає матір:

«Я сими днями кінчила «Одинака» (як його назвати, я й сама не знаю!). Здається, вийшов непогано, тільки все-таки я його буду немало поправлять. Я його читала при маленькому зборі, і він справив дуже добре враження… Напиши, коли ти думаєш приїхати в Київ, якщо не хутко, то я пошлю тобі ті глави «Одинака», що ти ще не читала, – я не хочу друкувать його без твого перегляду. А перші глави почну переписувать. Тепер хоч уже ніхто не гризтиме моєї голови! Вони думають, що се так легко повість написать, спробували б самі!»

Про закінчення роботи над повістю Леся Українка цього ж дня написала і М. Драгоманову, зазначаючи, що «кінчала її несамовито», «сиділа над нею до 4-ї, а то й до 5-ї год[ини] ночі».

Збірник, задуманий «Плеядою», не вийшов у світ. «Одинак» так і не був надрукований.

Очевидно, саме цей твір мала на увазі Леся Українка в листі до О. Кобилянської від 9.07.1899 р. з приводу запланованого Л.Якобовським видання новел українських письменників в німецьких перекладах:

«Я знаю, що для п. Якобовського були б більше пожадані повісті з народного життя, у мене хоч і є одна така повість, та одно, що її ще треба причепурити, а друге – вона задовга, а трете (і головне) – я зовсім не в стані віддати нашого волинського народного стилю по-німецьки, виходить якось смішно, певне, для сього треба знати німецькі діалекти, тоді б можна вибрати якийсь відповідний, а літературний не вистачає!»

Датується січнем 1894 р. на підставі листа Лесі Українки до Олени Пчілки від 28.01.1894 р.

Подається за автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 832).

План 6 – 12 розділів вперше надруковано у журн. «Радянський Львів», 1947, № 4, стор. 54.

Чорновий автограф недатований (ІЛІШ, ф. 2, № 833).

В автографі є окремі виправлення. Так, закреслено: «VII. У матері». Натомість вписано: «VII. Муштра. Поступав в денщики на село». У VIII розділі після слів: «Денщицька доля» викреслено: «Веселі сцени».

Датується орієнтовно 1893 p. – часом напруженої роботи Лесі Українки над завершенням оповідання «Одинак».

Подається за автографом.


Незакінчені твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання