на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Незакінчені твори

Ненатуральна мати

Пані Порицька сиділа у віконця на глибокому, вигідному кріслі і пильно шила. Хто знав її від десятьох літ, то здивував би з неї тепера – де взявся в неї сей лагідний і навіть примилений усміх, чому її погляд, звичайно такий холодно-байдужий, тепер блищить вогким промінням щирих, аж болючих, радощів? Раз вона одвела руки з шитвом далі поперед себе, подивилась на нього в захваті, як на твір великого хисту, вся спалахнула і палко, запам’ятало поцілувала свою роботу.

«Любеє! Милеє! Малесеньке моє, золотесеньке, перепеляточко моє!..» – шепотіла вона в якомусь щасливому нестямі.

– А пані дома? – почувся з сіней чийсь голос. Потім голос служниці:

– Дома, он вони шиють.

Пані Порицька стенулась, швиденько сховала своє шитво поза собою і взяла якусь книжку з вікна.

– Подивлюсь я на те диво, як там «вони шиють», – і з тими словами в хату вступила гостя, така подібна до господині дому, що хто й не знав, то б одгадав, що то її рідна сестра. Тільки гостя була чи молодша, чи менше біди зазнала на віку, бо волосся їй було зовсім темне, без срібного павутиння, та й очі без «гусячих лапок», не так, як у сестри.

– Ну, дивись ти, – мовила Порицька, вітаючи сестру, – я не пізнала голосу твого, думала, хто чужий, – і вона витягла знову своє шитво, залишивши книжку.

– То ти таки справді шиєш? Що тобі біг дав? – сміялася сестра. – Зроду я не звикла бачити тебе з голкою.

– Се вже ти вигадуєш, Олюню, я таки часом шила.

– На годинах «рукоділля», як була ще гімназисткою? – подражнила її знову сестра, далі придивилась до її шиття і ще засміялась: – Та ти се що – ляльками бавитись маєш? На кого се ти таке малесеньке шиєш?

Пані Порицька низенько нахилилась над шиттям і, вся зчервонівши, стиха вимовила, не дивлячись на сестру:

– Ні… не ляльками… А на кого шию… ще й сама не знаю…

Сестра придавилась до неї пильніше, потім швидким поглядом слизнула по всій її постаті, схопила за руку і зашепотіла радісно і неймовірно:

– Ти! слухай… та невже?.. чом же ти мені нічого не кажеш?

– Та… що ж там казати…

– Ну, вже не удавай! «Що ж там казати», – перекривила сестра Порицьку, – нібито я не знаю, що се ж мета твого життя мати дитину.

– О, вже й «мета життя», – запротестувала Порицька, але не дуже завзято, – неначебто в моєму житті так уже ніколи нічого не було, крім сеї «мети».

Сестра легковажно махнула на неї рукою.

– Та знаю я, знаю. Ну, була ти «педагожицею», ще й завзятою, ходила у фребелівки, в охоронки, була і в сільській школі, але це все водив тебе незагоджений інстинкт…

– Ex, Олюнько, у тебе якісь такі вирази…

– Які ж там вирази? Як же се інакше виразити? Ти знаєш, я не люблю в папірки завивати… і вже коли хочеш знати правду, то я не така дурна, щоб не догадатись, чому ти могла піти заміж за такого… як би се сказати…

Пані Порицька раптом, стала, знва холодна, як бувала здебільшого, і в її байдужому тоні ледве можна. було помітити нотки не то роздражнення, не то образи.

– Я не хочу знати ніякої твоєї правди, я ніколи не думала, що ти дурна, і ти зовсім даремно добираєш слів до такої думки, якої зовсім не варто вимовляти.

Вона одкусила нитку зубами і одвернулася від сестри, втягаючи нову нитку в голку проти світла.

Ольга нишком усміхнулася, але не злорадо, скоріше з жалем і змінила тему.

– А знаєш, ти вже щось занадто мале викроїла, ще, гляди, не налізе.

– Хіба? Та вони ж такі малесенькі… – холод знову зник з очей Порицької.

– Малесенькі то малесенькі, а як вдасться часом такий опецьок, як от мій остатній… ти тільки здумай – 15 фунтів важив!

Пані Ольга мала звичай, говорячи про своїх дітей, не називати їх на ймення, тільки «мій перший, мій остатній, моє середнє», і се чомусь дуже не подобалось її сестрі – «наче про звірят», – подумала вона й тепер і пригадала собі того «остатнього». «Справді, опецьок… ніде правди діти, поганенька дитина… моє не таке буде!» – додала вона в думці і навіть думкою не засміялася з такої певності, а вголос промовила, наче жалуючи:

– Навряд, щоб я могла таку заживну дитину мати, я старіша і слабша за тебе.

– Се дарма, коли батько здоровий, – потішала її Ольга і тут же не могла втриматись, щоб у думці не порівняти свого чоловіка до пана Порицького: «Ніколи б я не могла любити такого чоловіка, як той губань Порицький, чисто якесь «мнясало»… бідна Настуня!» – і Ольга так жалібно глянула на сестру, що та аж стурбувалась.

– Чого ти так на мене дивишся?

Ольга не одразу придумала, що сказати.

– Я… думаю, що, либонь, ти боїшся тепер за себе.

– Боюся? За себе? Ах, справді, може, й є чого боятись, але якось я не думала досі про се… А воно справді боятись-таки є чого. В 40 літ перша дитина…

Ольга збагнула, що зовсім не до речі повернула розмову.

– Та ні, ні, Настусю, бог з тобою, се я так, здуру. Чого-таки тобі боятись? Людина ти здорова…

– Не так-то вже…

– Ну, там часом щось трошки, так яка ж інтелігентна жінка буває ідеально здорова. Ми з тобою роду довговічного…

– Хоч і подагричного… – докінчила Порицька.

– Ну, ну, нема чого лиху славу на наш рід наволікати. Ти от краще скажи, чого се ти передо мною таїлася? Мені й не в думці, чого се ти так реформовані сукні полюбила, аж воно он що! Ні, ти таки недобра, – не сказати своїй єдиній сестрі! Я навіть не сподівалась від тебе.

Порицька і червоніла, і втішно всміхалась, гамуючи сестру.

– Даремно ти ображаєшся, Олюнько. Бачиш… я навмисне не сховала від тебе сеї сорочечки, що шию, аби ти догадалась. Я хтіла, щоб ти знала, а тільки ніяково чомусь було просто сказати.

– От іще інститутщина! «Ніяково»! – засміялась Ольга.

– Нехай собі «інститутщина», я інакше не можу. І знаєш що, Олюню, я тебе дуже-дуже прошу, не кажи про се нікому, чуєш, нікому.

– Навіщо такі секрети? Все одно хутко всі завважать.

Порицька поправилась у кріслі і натягла на себе шаль, що спустилась була з плеч.

– Поки там ще завважать, а ти таки мовчи. Ні, справді, без жартів, мені було б дуже прикро, якби ти…

Порицька так стурбувалась, аж обличчя плямистою краскою вкрилось. Ольга погамувала її рукою.

– Гаразд, гаразд, мовчатиму, коли так хочеш, мені все одно, хоча й не розумію твоєї примхи. Людина поступова не повинна б соромитись таких речей, се пережиток варварства. Речі натуральні не можуть бути «нечистими», і значить…

Тепер уже Порицька сміялась, дивлячись на сестру.

– Яка ти смішна, Олюнько! Кому се ти проповідуєш? Невже мені, «педагожиці», як ти кажеш, треба ще доводити такі «істини»?

– То-то бо й є! – докинула сестра. – Сама тямиш, що смішно, а тим часом…

Порицька споважніла.

– Ні, знаєш, Ольго, щодо мене, то се не смішно, така – як би сказати – здержливість, чи що… Я так довго сього ждала… вже й ждати була перестала… і ніхто вже не сподівається… і здумай собі, в разі якого нещастя…

– Ну, ще що вигадай! яке там нещастя!

– …або й просто помилки… бувають же й помилки…

– Хіба ти непевна? – почала було Ольга, але сестра не дала докінчити.

– При найбільшій певності все ж можливі помилки. А тоді мені було б і так гірко, а якби ще всі знали і… сміялися….

Ольга щиро обурилася.

– Який би таки нелюд сміявся? що се ти кажеш, Насте?

Порицька журливо похитала головою.

– Чого там «нелюд?» Люди, Олюньцю, люди сміятимуться, звичайні нормальні люди… Оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих коханок… Ти не знайома з такими людьми?

Ольга мовчала, її зворушив сестрин журливий тон. «Справді, бідна Настуся на собі вивідала отих «звичайних нормальних» людей, дівуючи до 30-го року… А скільки було шептів та поговорів на її весіллі про те, як і чому вона «піймала» Порицького… І все то були «добрі знайомі»…»

Порицька завважила знов на собі вболіваючий погляд сестрин, і щось їй защеміло на серці, згадалось щось давнє, десять літ як забуте. Так було дивилась на неї мати в ті хвилини, коли вона надівала нову сукню, збираючись на вечорниці, де вона мала бути найстаршою з усіх дівчат… І як бувало тоді, так і тепер вона шукала оборони від такого погляду, видобуваючи з себе слова, все одно які, аби не мовчання.

– От ти смієшся (Ольга тим часом зовсім не сміялась), а воно таки в тім щось є, щоб не казати про себе. Як я була в Зарічинцях учителькою, то завважила, що селянки дуже не люблять розказувати, коли саме вони сподіваються дитини, і до остатнього намагаються, щоб ніхто не бачив їх мук і не чув крику. «Скільки людей знатиме, за стількох мусить відболіти породілля», – пояснила мені се одна баба-повитуха. І якось мені се так у голову вковалося….

– Ха-ха-ха! от так «педагожиця»! замість нести освіту в народ, сама від нього навчилася бабських забобонів!

Порицька була рада, що одвернула сестрині думки на інший бік, і навмисно перечилася з Ольгою.

– Нехай собі й бабські, але чи забобони, то зовсім невідомо. Коли вірити в гіпноз, то може ж бути, що кожен, хто подумав: «От як тій бідній жінці буде трудно !» – може й справді «надати» їй більшого болю в відповідний момент.

Ольга сміялась і махала на неї руками:

– Ну, ну, ну, ти так з своїм «гіпнозом» до того дійдеш, що ще й «уроків» почнеш боятися або «пристріту».

– А що ж ти думаєш, може, й «уроки» та «пристріт» не такі забобони, як звикли думати середні інтелігенти, може, люди справжньої науки…

– …Як ми з тобою! – перебила Ольга і затулила сестрі рукою губу. – Мовчи вже краще, людино справжньої науки, бо он, я бачу, твій педагог простує вулицею. Ось нехай-но він почує твої міркування про «уроки», «пристріт» і подібні їм науково встановлені факти, то буде тобі лекція, що й не переслухаєш.

В сінях уже чутно було шаркання калошами, і незабаром увійшов Порицький, правою рукою обтираючи одвільжені вуси, а лівою тулячи під пахвою якусь грубу книжку, загорнену в папір і перев’язану шнурком. Надійшовши до жінок, він спершу подав руку Ользі, потім нахилився і поцілував Настю в чоло холодними вогкими губами. Настя вся стиснулася під тим поцілунком. Десять літ терпить вона сі великі, мокрі, холодні губи і все не може звикнути! Щось закипіло і звилось і навколо серця, аж дух заперло, але Настя погамувала його: «Як мені не сором! се ж батько мого перепелятка!» І вона вже без великого примусу глянула лагідно на чоловіка і приязно сказала:

– Добридень. А що се в тебе за книжка? Нова, здається?

Порицький помалу розв’язав книжку, звинув у каблучку шнурочок, сховав його в кишеню, розгорнув папір, розправив його і почепив на гак з паперами, прибитий до стіни, і тоді тільки відповів жінці:

– Авжеж, се нова книжка. Се я тобі дарунок купив.

– Спасибі. Дай же подивитись.

Порицький урочисто простяг їй книжку. На окладинці стояло великими літерами: «Мать и дитя».

Порицька злегка зашарілася і знов промовила:

– Спасибі. – Потім додала: – Я дуже хотіла мати книжку.

Ольга заглянула на заголовок.

– Ет, знаю я сю книжку. Теж «студіювала», ще як ого першого сподівалася. Тепер і в руки не беру.


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 342 – 347.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. 3, стор. 745 – 750.

Незавершений чорновий недатований автограф, написаний олівцем (ІЛІШ, ф. 2, № 831). У тексті є ряд авторських виправлень, дописок.

Наприклад:

1 варіант 2 варіант
1. «…і вже, коли казати правду…» «…і вже, коли хочеш знати правду…»
2. «…а воно трудно витравити з себе забобони». «…а воно-таки в тій щось є, щоб не казати про себе».
3. «…жінки прості не люблять розказувати, коли саме вони сподіваються дитини…» «…селянки дуже не люблять розказувати, коли саме вони сподіваються дитини…»

Датується орієнтовно кінцем 1900-х років.

Подається за автографом.

Фребелівки – послідовниці ідей німецького педагога Ф.-В.-А. Фребеля (1782 – 1852).


Незакінчені твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання