на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Прозові твори

«Місто смутку»

(Силуети)

Motto: «Де та границя, що відділяє нормальне від ненормального?»

Наукове питання

Одного разу трапилось мені бути у великому закладі для божевільних. Всякий, хто бував у таких закладах, знає те почуття страху, жалості безконечної і, сором сказати, цікавості, що обгортає сторонню людину при вході в сю велику verkehrte Welt. У мене до сього прилучалось іще почуття якоїсь особливої симпатії до декотрих слабих, і через те цікавість моя була тим живіша. Деякі образи сих безталанних не покидали мене там цілу ніч. Часто, погасивши електричне світло і лігши на широку софу в докторському кабінеті, що служив мені спальнею, я довго дивилась на смуги місячного світла на помості і на високих білих стінах, і в них мріялись мені фантастичні образи бреду, мені здавалось, що тут само повітря населено галюцинаціями і що вони літають тут, як іскри невидимого багаття, як луна невидимих інструментів. У вікно моє вривались від часу до часу дивні гуки, такі виразні серед глибокої ночі, вони лунали таким жахом, таким розпачем, який тільки може поміститись в людських грудях, і так дивно сплітались вони з місячним світлом і моїми примарами.

Часто і тепер у такі самі ночі моя думка пролітає велику просторінь, проникає крізь товсті високі камінні стіни «міста смутку», схиляється в головах ліжка молодої чорноокої дівчини, що з автоматичністю розпачу качає головою по подушці, чорне розпущене волосся безладною сіткою покриває її плечі і груди, чорні очі горять нелюдською тугою, голос бринить монотонно і жалібно, немов хтось торкає раз по раз одну струну: «Марія, Марія, дівчина чиста, лілія біла… зламана, сплямлена, ваша лілія, elle était pure et belle comme un cygne et fraîche comme la rosée». Я беру її за руку і, сама не знаю чого, питаю: «Etez-vous souffrante?» – «Oh, comme je souffre, – бринить її голос, – нема, нема вашої Марії, les démons 1’ont souillée, la vièrge Marie est morte… Марія, Марія, лілія біла…» Я дивлюсь вільготним поглядом на її сухі очі… А ось чується мені уривчастий жіночий голос: «Се… се, о, ви не знаєте! Правда ж, до чистої мети треба йти чистою дорогою? А коли хто йде брудною?.. О, ви не знаєте! Ви думаєте, я божевільна? Ага, мій чоловік, ви питаєте? Мій чоловік гандляр… він знається на гандлю, о, знається… ні, ви сього не розумієте…» Тонка, похожа на хибку тінь, жінка іронічно усміхається, а широко розкриті очі швидко бігають з смертельною тривогою… Ось проходить передо мною молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талан і божевілля, чарівні музикальні строфи ллються з її уст, так і віє од них гірським повітрям, гірською волею, раптом вони обриваються смутно-сатиричним жартом, повним божевільного юмору, і сміхом, похожим на плач! «Так завжди, – згадуються мені її слова, – поезія, поривання ins Blau, зраджені надії і… і нещасне кохання, а потім все кінчається тут, у добрім товаристві…» – і знову лунає сміх, а з ним єднається прикрим акомпанементом цинічний регіт підстаркуватої жінки з кокетливими жестами, їх обох заглушають гуки розбитого фортеп’яно, то грає божевільна композиторка, у неї лице подібне до візантійської ікони, очі дивляться поважно і суворо в одну точку, вона грає «Grande Polonaise»… Ось її величність королева ласкаво подає мені роблені власноручно квітки, їх багато лежить у неї на столі поруч з самодіяльною короною. «Се невеликий дарунок, але його робили королівські руки. Як підете туди, між мій народ, розкажіть, якою ви бачили його королеву, – тут її величність показала трагічним жестом на свої стоптані, черевики і потерту сукню, – ось чого дочекалась наймилостивіша з королев від свого народу! Скажіть, що я не пам’ятаю зла, а тільки требую свого права».

Я низько вклоняюсь перед її величністю і з щирою повагою приймаю високий подарунок. Чим же гірша моя королева від інших коронованих осіб?.. Я чую на своїй щоці поцілуй ідіотки. «Ах ви ж моя люба!» – гукав вона і з веселим голосним сміхом подає мені свою забавку: пилку хліба. «Нате, будете гратись, от так, як я, се дуже весело!» Мені вчуваються чиїсь дикі співи, одностайні і уперті, як вітер в комині, ввижається танцюриста постать веселого маніака; він легким кроком пробігає, щось ловить у повітрі і гукає: «О, який я щасливий, я навіть не бажаю нікому зла, бо я щасливий, як само щастя!..»

Ось сумний і здивований голос генія християнства: «В Євангелії сказано, що час визволення давно настав, а однак… Я вільно поклала на себе терновий вінець, щоб викупити гріхи світу, я знаю, за що гину, але за що ж мучаться сі безталанні?.. Де ж край стражданням?» Лице генія християнства темніє, і очі спускаються вділ. А передо мною вже пересуваються бліді, невиразні тіні, вони глухо стогнуть, притулившись до стіни або до плеча монашки – сестри милосердя, ридають, кинувшись долі, або сидять мовчазні, нерухомі, обхопивши голову руками в німій і глухій тузі, – вони вже не на сьому світі живуть. І здається мені, що я, мов Данте, опинилась nella citta dolente… Такі образи мріються мені в смугах місячного світла.

Але один силует пригадується мені частіше не вночі, а, власне, чогось удень, коли сонце так ясно світить, коли люди говорять так голосно, коли все здається таким виразним і нормальним.

Одного разу я стояла в парку «сумного міста» і дивилась, як гурт хворих робив гімнастику на широкій площині під соснами. Вони робили все, що їм показував учитель, покірно і навіть охоче, з поважним, діловим виразом лиця. Один молодий чоловік, утомившись стрибанням через козла, одійшов набік і почав надягати на себе сюртук, скинутий було для легкості рухів. Сюртук був почеплений на тій сосні, під якою я стояла, так що панич опинився зовсім близько до мене; я і не думала відходити геть, за скілька днів я вже привикла до мешканців «сумного міста», до того ж сей не раз стрівався зо мною в парку, і я бачила, як він годинами стояв оддалік і дивився смутним і добрим поглядом на дітей, що грали в крокет; діти його не боялись, бо він був «спокійний». Панич одягся, але не відходив, а шукав чогось під деревом, я оступилась і побачила долі його шапку, вона була прикрита моєю сукнею; я здійняла шапку і подала паничеві; він не одразу надів її, перше вклонився і промовив:

– Спасибі, панно! – Потім несміливим голосом додав: – Ви позволите сісти під сим деревом, а то там мало затінку.

– Будьте ласкаві, – відповіла я. Він сів долі і прислонився до стовбура.

– Втомились? – спитала я, користуючись виключним правом сього виключного міста зачіпати розмовою незнайомих людей.

– Так, трошки, се нічого, се добре – гімнастика. Я люблю, що у нас такий демократизм, – всі рівні, і королі, і прості божевільні… – він засміявся, – ви ж знаєте, що тут у нас великі люди живуть!

– Ні, не знаю, – відповіла я, – я тут недавно і ненадовго.

– А-а… ну так от, у нас є королі, артисти, великі злочинці, великі інквізитори, а я теж не остатнього рангу особа, – його скромний вид сперечався з його остатніми словами.

– А хто ж ви? – спитала я.

– О, я тут найстарший божевільний.

Я глянула на нього і не знала, що казати, на хвилину мені навіть здалось, що він жартує зо мною. Але він тут же додав дуже поважно:

– А окрім того, я професор нової психіатрії… Поганий тепер сезон, спека, студенти не хотять займатись, але професорам так не можна, професор повинен двигати науку, – він дивився в просторінь і, здавалось, зовсім забув про мене, далі витяг з кишені чверточку паперу і олівця і почав щось писати у себе на коліні, шпарко, не одриваючись. Потім підвів голову, глянув угору і всміхнувся мені. – От і готово! – і чогось почервонів.

– Що ж се ви написали? – спитала я.

– Конспект лекції на завтра; от візьміть, коли хочете, ви ж, певне, теж студентка?

– Чого ви так думаєте? – сказала я, ухиляючись від прямої відповіді.

– Ви ходите в окулярах, – відповів він просто, дивлячись на моє pince-nez.

– Таке студентство можна сховати в кишеню, – сказала я і справді сховала pince-nez.

– Ну, то сховайте і моє професорство, – сказав він, сміючись і подаючи мені списаний папір. Я взяла і подякувала. Він встав. – А тепер я піду, бувайте, здорові. – Він подався від мене, але через скілька кроків завернувся і прошепотів: – Я вас прошу, не показуйте сього тутешнім лікарям – се такі обскуранти!

– Будьте спокійні, я не покажу, – відповіла я.

– Слово честі? – спитав він тривожно.

– Слово честі, – сказала я і подала йому руку; він стиснув її, вклонився і пішов від мене.

– Скажіть, будьте ласкаві, – спитала я згодом одного лікаря при розмові, – се ж, певне, добрий знак, коли хворий тямить, що його розум не в порядку? кажуть же: тямити свою слабість, се наполовину вигоїтись.

– Ну, не завжди, – відповів мій бесідник, – принаймні у нашій практиці часто таке «самопізнання» уживається з самими безнадійними формами… – і він почав розказувати мені про різні фори і стадії Folie raisonnante.

Увечері, вернувшись у хату, я прочитала писання мого «професора». Там стояло написано чималим, твердим, але нерівним почерком:

Mania erotica

Систематичний бред

Симптоми: Ідеалізація об’єкта кохання, платонічність, інтенсивність, безнадійність, безвихідність (прикл[ад] Я), при акт[ивній] формі – дикі напади, убійство і самоубійство. Форми: латеральна і експансивна.

Етіологія: Нерівні відносини серця до мозку. Мало досліджено (тут якісь невиразні ініціали та значки, либонь, цитати).

Ступінь розширення: Не так рідко, як думають вони (знов значки).

Ліки: Паліативи: Aqua Lethae, зміна місця, робота, autosuggestio. Способи радикальні: знам. Dr. Гейне радить Pulv. В. Schwarzi в виді моментальних компресів на груди і на голову. Можна теж Tinct., Op., Stroph., C. Cian. (ars., phosph. не рекомендується). В давні часи удавались до хірургії, напр., perforatio pectoris – устаріло. Результати: Beatitude neutralis. Краще залишити натуральній течії. (Ініціали, між ними знов Я).

Профілактика, прогноз: Все одно, не варт про се думати.

На сьому кінчалась записка.

Довго я дивилась на се писання і довго думала потім: що се? – бред чи жарт? Але в сьому місті всі жарти поважні…

І згадався мені безумний король Лір, як він просить своїх провожатих: «Дайте мені поговорити з сим Тебанським філософом…»

8.09.1896, Колодяжне


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 136 – 141.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. X. К., «Книгоспілка», 1929, стор. 108 – 114.

Чорновий завершений автограф, датований «8.09.1896, Колодяжне» (ІЛІШ, ф. 2, № 21), має ряд авторських скорочень з метою зробити опис економнішим, психологічно точнішим.

Після слів: «Се невеликий дарунок, але його робили королівські руки» закреслено речення «Я завжди ласкава до таких молодих дівчат, як ви», у реченні «Чим же гірша моя королева від інших, що не тільки вірять самі, а й других силують вірити в свою короновану гідність» підрядне речення викреслене, а замість нього вписано: «коронованих осіб».

У репліці «Ви ходите в окулярах, – відповів він просто, дивлячись на моє pince-nez, що я наложила, дивлячись на гімнастику», – підрядне речення також закреслене. У наступній репліці «Таке студентство можна сховати в кишеню, – сказала я, сміючись, і справді сховала pince-nez» – знято слово «сміючись».

Закреслено і останнє речення цього нарису: «Я хочу сказати слово сьому самому вченому тебанцеві».

Датується за автографом.

Історія створення нарису «Місто смутку» пов’язана з перебуванням Лесі Українки влітку 1896 р. у містечку Творки під Варшавою, куди вона приїхала на запрошення дядька О.П.Драгоманова, який працював у Творках головним лікарем психіатричного санаторію.

«Місто смутку», – писала згодом Олена Пчілка, – побіжні замітки, нотатки. Можливо, Леся Українка думала, що ті нотатки здадуться їй колись для якогось її писання, яко «людські документи», але ні в одному її творі не видно, щоб їй здалися оті знадібки» (Леся Українка. Твори. Т. X, стор. 295).

Подається за автографом.


Прозові твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання