на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Літературна критика

Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.

(Критичний огляд)

Що найбільше може збудити оптимістичні думки у літературного переглядача, то се новітня драма. В сій власне обладі література «кінця віку» промовила справді нове слово, пробила нову стежку «в містичнім гаю» літературних форм. В кінці XIX століття роман кінчав уже втомлено шлях, так бадьоро початий в початку століття; поезія розпачливо побивалась, бажаючи змінити старі та давні теми в «нові, новітні, найновітніші»; новела почала тратити свіжість барв, – але саме тоді драма розбила, нарешті, кайдани мертвої рутини, що то від них так давго та одважно намагався визволити її єдиний в своїм роді, але нерівний та негармонійний талан «північного лицаря» Ібсена. Хоч і був Ібсен завжди новатором в ідеях, а при тім любив виключно драматичну форму, а все-таки не міг до кінця визволитись від роману, філософської або моралізуючої проповіді. При його драмах здебільшого читач мусить забути, що діється на сцені, а зосередити увагу на тому, що там говориться. Сим я не маю сказати, ніби в драмах Ібсена нема події, а тільки, що подія в них часто дуже незалежна від діалогу, отак як в старосвітських операх лібретто було незалежним від музики.

Слідом за Ібсеном кинулись у широке море до нових світів Б’єрнстьєрн, Гарборг, Стріндберг і ціла плеяда північних письменників, що так часто були порівнювані до вікінгів; порівняння се досить доладне, тільки ж неповне, бо то вікінги в убраннях протестантських пасторів, почуваючі себе недавно «наверненими» християнами, а дивним поєднанням прозелітства та авантюризму, – те поєднання даремне силкувались перейняти інші люди, що не вдалися вікінгами і не були навернені в протестантство.

Єсть переказ, ніби вікінги перші відкрили колись Америку, ще задовго перед Колумбом, але – Колумб таки вдруге відкрив її, немов цілком невідому країну, бо всі відкриття та славетні вчинки вікінгів фатально зоставались якимсь невжитком для решти людей. Так і тепер, незалежно від блискучих відкриттів нових вікінгів, Гауптман та Метерлінк подались шукати «найкоротшого шляху до Індії», один через неозорий океан психології та соціальних проблем, а другий через туманом вкрите море містики та легенди, і Гауптман відкрив у своїх «Ткачах» драму юрби, а Метерлінк у своїх «Сліпцях» драму настрою. Хоч обидва драматурги не вміли самі до кінця скористати з свого відкриття (і в сьому подібні вони до Колумба!), хоч їх наслідувачі здебільшого не талановитіші й не оригінальніші від даремне славного Америго Веспуччі, та все-таки нова країна відкрита, а з нею вкупі і нове широке поле для праці.

Характеристика обох сих нових напрямів у драмі була б заширокою темою для огляду, що мусить бути стислим, отже, обмежуюся нарисом тільки одного, досі найпродуктивнішого напряму, а власне, соціальної драми в новітньому значенні сього слова, себто драми маси, драми боротьби різних суспільних груп межи собою.

Запевне, елементи такої драми можна дослідити і в літературі давніших часів, надто в комедії. Натяки на суспільну боротьбу ми бачимо в Арістофана, далі в середньовічних містеріях, власне в світській їх частині – інтермедіях та інтерлюдіях, звідки пішов так званий народний театр маріонетковий; в сьому народному театрі відбилися, хоч і в уривчастій та потворній формі, історичні антагонізми, політичні, національні, суспільні. В комедії Мольєра та Бомарше велика драма боротьби аристократії з буржуазією вилилась у таку веселу, анекдотичну форму, що, як відомо, самі виконавці (вони ж і моделі для типів) довго не розуміли того, що вони, властиве, грали трагедію. Маса, хоч би яко стереотипний «народ» драми XIX в., сливе не з’являлась в театрі з того часу, як зник зо сцени класичний хор. Правда, ми бачимо її в драмах Шекспірових («Коріолан», «Юлій Цезар», хроніки), але вона виступає там епізодично, грає підрядну роль яко грунт для головних героїв, хоч усе-таки робить поступ в порівнянні з грецьким хором, бо виступає вже не однолитим натовпом, що промовляє унісоном монологи, а збором виразних індивідуальностей, тільки все ж їй відлежено дуже незначне і несамостійне місце, надто коли взяти на увагу те, що такі теми, як «Коріолан» або «Король Джон», власне, дають великий простір для утворення масової драми. Але роль, одведена юрбі в драмі XVII і XVIII вв., зовсім відповідає тодішнім поглядам на народ як на більш чи менш пасивний матеріал для різних політичних комбінацій «сильних світу сього». Демократична ідея шукала осліп дороги й брала собі в поводарі інші ідеї, згідні з нею припадково, та й то ще не завжди, як-от ідеї національної незалежності, автономії провінцій, волі віри й т. ін.

Цілком поважне трактування маси яко значного драматичного чинника ми вперше зустрічаємо у Шіллера. Коли в «Таборі Валленштейна», в сьому живому жанровому образі важкенького фламандського стилю, ми бачимо юрбу тільки яко пролог, яко тло для дальших подій героїв, то в драмі «Вільгельм Телль» вона займає таке велике місце, що постать героя дрібніє й никне проти неї. Але се виключна, надзвичайна юрба, вся з героїв, що вимовляють найвищі почуття найвищим стилем. І все-таки вона не самостійна. Як народна фантазія не могла припустити, аби швейцарський люд міг визволитись з-під ярма сам, і через те надала йому героя-рятівника, так і Шіллер примусив свою героїчну юрбу бездіяльно чекати, поки їй подасть гасло до визволу припадком відзначений герой. Телль справді не ватаг, не організатор (він навіть не брав участі в установі спілки трьох кантонів), тільки влучний стрілець, а головне, відзначений перстом драматурговим обранець.

У всякім разі, се не марний припадок, що, власне, в такій драмі, де найвиразніше стала демократична ідея, юрба вперше була поставлена на першім плані та навіть ідеалізована; та не припадок і те, що роль тої юрби хоч і дуже значна, все ж невиразна, заплутана, – звісно, се залежало не від прикмет талану драматурга, а від неясності самої ідеї для нього.

Рівняючи до «Вільгельма Телля», ні «Розбійники» та «Змова Фіеско» самого Шіллера, ні «Гетц фон Берліхінген» та «Егмонт» Гете не дають нічого нового розвиткові соціальної драми, хоч, рівняючи до інших драм того часу, їх найскоріше можна зачислити до сеї категорії. Віктор Гюго був єдиним романтиком, що зробив у своїм «Кромвелі» поважну спробу створити соціальну, драму, але надмірне (і свідоме) наслідування Шекспіра, не стільки в сильнішім, скільки в слабшім з усього того, що він появив, зробило форму сії драми вимушеною й неживою, а надмірний вплив ідей Карлейля надав їй тенденцію, дуже некорисну, власне, для драми маси, бо ся тенденція знов-таки зводила масу на роль більш чи менш пасивного грунту для славутних і єдино спасенних вчинків героїв. Інші драми на соціальні теми Віктора Гюго і його школи, хоч і вдатніші по формі, змістом і тенденцією ще далі відступають від ідеалу соціальної драми, ніж «Кромвель».

Взагалі романтична драма досить часто зачіпала тему боротьби особи проти окола, тільки при тому освічувала розмаїто саму особу, тим часом около, якщо воно складалося з юрби, виставляла якоюсь темною, одноманітною, часами химерною стихією з незрозумілими, безладними і несвідомими прибоями, відбоями і течіями, що здебільшого лишають по собі брудну піну на місці зруйнованих дикою силою гордих скель. Часом на поверхні сплескували де-не-де ясні хвилі неначе іншої води з якоїсь невідомої глибини і знову зникали, – се були силуети людей з народу, але не з юрби. Терміни «народ» і «юрба» часом вживались як синоніми, часом як різні відтінки, часом навіть як противулеглість – довільно і без виразного пояснення сих слів. Ніхто не завдав собі праці дослідити джерел темних і ясних течій, законів прибоїв і одбоїв, бо література не так давно признала і саме існування їх і виявляла яко занадто безпосереднє враження.

Побутова драма і комедія (drame du milieu) теж не виробилася в соціальну драму, бо зображала більше форми суспільного життя, ніж його зміст, обмежуючись переважно в одній якійсь групі, і нарешті звелася на так звану народну п’єсу (pièce populaire). Ся народна п’єса процвітає тепер на всіх третьорядних сценах Західної Європи. Єсть то сумішка етнографії й маскараду, мелодрами і фарсу, здебільшого зовсім позбавлена артизму, вимірена тільки на дешевий ефект. Та народна п’єса в найліпшому разі не має жодної тенденції, а до ідеї вона не здіймається ніколи.

Був, правда, такий драматург, що зробив досить вдатну пробу підвести з-упадку народну п’єсу; се недавно померший австрійський письменник Анценгрубер. В основу кожного його твору завжди заложена якась поважна ідея, часом бойова тенденція, якась «злоба дня». Його діячі – се не ляльки, що танцюють, співають і викривляються, а тонко похоплені силуети народних типів; правда, тільки силуети, а не повні, рельєфні постаті. Він пильно уникав шаржу та двозначного жарту, хоч був далеко не вільний від мелодрами і все-таки водевіля. Так, в одній його п’єсі – «Das vierte Gebot» (колись дуже знаменитій, та й тепер ще не прийнятій на сцені), де виставлений антагонізм середньої буржуазії з ремісниками, мелодраму видко навіть в зверхніх способах – в патетичні хвилини, наприклад, в тюрмі перед стратою героя грає музика. Ся мелодраматичність заважає навіть розвиткові головного мотиву п’єси – класового антагонізму, справляючи драму на боротьбу закоханої пари (ремісниці й молодого буржуа) з деспотизмом родичів. Тим способом драма зводиться, нарешті, до такої тези: родичів слід слухати не в усьому і не до краю. Для сеї тези й вся драма названа «Четверта заповідь». В другій, не менш популярній п’єсі Анценгрубера «G’wissenswurm» ми бачимо чисто водевільну довільність в ситуаціях і надужиття тірольських пісень. Тут найчорніші характери раптом, немов чарами, перероджуються в найясніші під впливом веселої селяночки Лізи Герляхівни (Herlacherlies), що найбільше принаджує до себе тірольськими піснями. Тим часом мотив п’єси знов-таки поважний – відносини заможних селян до убогих і до наймитів, себто антагонізм межи суспільними верствами, що становить підвалину новітньої соціальної драми. Ан-ценгрубер був цілком народний письменник, не тільки тим, що знав життя народної маси, але й тим, що знав народний смак і вмів йому догоджати. Тільки часом, на жаль, се вадило артизмові й правді.

Другий письменник, що теж стоїть вище від загалу постачників «п’єс для народу», австрійський драматург Бар (Bahr), ще менший артист, ніж Анценгрубер. Бар, властиво, публіцист, тільки він надає своїм передовицям драматичну форму. Його п’єси часом мають собі гучну, але завжди хвилеву славу і не тримаються довго на сцені з тої самої причини, з якої й передовиці хутко зникають зо стола навіть прихильних читачів…


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 282 – 286.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори, т. 12. [Київ – Харків], «Книгоспілка», [1930], стор. 207 – 213.

Зберігся автограф, писаний частково рукою Лесі Українки, а частково рукою Климента Квітки (ІЛІШ, ф. 2, № 850). Це переклад у новій редакції початку статті «Новейшая общественная драма», який поетеса мала намір надрукувати в одному з галицьких видань, очевидно «Літературно-науковому віснику» (див. лист до І. Франка від 29 липня 1901 p.). Готуючи статтю українською мовою, Леся Українка значно розширила текст, зокрема додала новий початок, аналіз драм В. Гюго тощо.

Датується серединою 1901 р. на підставі згаданого листа до І. Франка.

Подається за автографом.

Гарборг Арне (1851 – 1924) – норвезький письменник. У творах 1870 – 80-х років викривав пороки капіталістичного ладу, відображав розклад патріархального укладу села. В кінці 1890-х років став на шлях крайнього індивідуалізму, проповідував містику.

Арістофан (бл. 445 – 385 до н. е.) – давньогрецький драматург, «батько комедії».

Карлейль Томас (1795 – 1881) – англійський письменник, публіцист, історик і філософ, у художніх творах раннього періоду викривав соціальну нерівність, у публіцистичних працях різко критикував сучаспе йому буржуазне суспільство. В «Історії французької революції» показав історичну неминучість краху феодалізму.


Незакінчені твори

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання