на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Переклади

Генріх Гейне. Атта Троль [1 – 9]

Сон літньої ночі

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

Передмова

Атта Троль повстав пізньої осені 1841 p. і був уривками надрукований в «Elegante Welt», коли редактором там став знову мій приятель Генріх Лаубе. Зміст і форма поеми мусили відповідати смирним вимогам сеї часописі; я спочатку написав тільки ті глави, які могли бути надруковані, та й ті прийняли чимало змін. Я мав замір пізніше видати цілу поему, досконало викінченою, але так діло й стало на сьому хвальному замірі, бо, як усім великим німецьким творам – Кельнському соборові, Шеллінговому богові, прусській конституції, – так повелося й Атта Тролеві, він ніколи не був викінчений. В такій невикінченій формі, сяк і так полатаного й тільки поверхово заокругленого, віддаю я його тепер публіці, покоряючись намаганням, що справді не від мене походять.

Атта Троль повстав, як уже сказало, пізньої осені 1841 р., в той час, коли ще не зовсім перешумів великий бунт, де найрізноманітніші вороги збивались в одну купу проти мене. Се був дуже великий бунт, і я ніколи б не повірив, що Німеччина може зростити стільки гнилих яблук, скільки мені тоді на голову полетіло! Наш рідний край справді благословенний край; правда, не ростуть в ньому ні цитрини, ні золоті помаранчі, та й лавр ледве-ледве скніє на німецькому грунті, але гнилі яблука родять напрочуд рясно, і всі великі німецькі поети складали про се пісні. При тому бунті я мав згубити корону і голову, але не згубив ні тієї, ні другої, а всі безглуздії обвинувачення, видумані, аби нацькувати на мене юрбу, ганебно розбились самі, і я навіть не потребував спускатись до того, щоб відповідати на них. Мою оборону взяв на себе сам час та й відповідні німецькі уряди, мушу се вдячно признати, прислужились мені в цій справі чимало. Прикази арештувати мене, що на всіх станція від німецької границі чекають з жагою повороту німецького поета, відновляються в належний спосіб об ріадві святому, коли на різдвяних деревцях мирні (gemuttlich) ліхтарики сяють. Подорож по німецьких просторах спротивилась мені через таку непевність шляхів, тим-то я святкую собі різдво на чужині та й дні свої довершу на чужині, у вигнанні. Тим часом одважні борці за світло і правду, що винуватили мене в несталості та запобіганні, походжають собі дуже безпечно по рідній землі, як добре оплачені слуги уряду або як шановані достойники купецького стану, або як постійні члени якого клубу, де вони щовечора патріотично покріпляються виноградним соком батька Рейну та морем викоханими шлезвіг-гольштейнськими вустрицями.

Я з особливим заміром звернув увагу на те, в який час повстав Атта Троль. Тоді цвіла так звана політична поезія. Опозиція, мовляв Руге, продала свою шкуру і стала поезією. Музам було гостро наказано не бити байдиків і не ловити гав надалі, а вступити на службу рідному краю, напр., маркитантками волі або прачками християнсько-германської національності. Надто здійнявся серед бардів в німецькому гаю той невиказний, неплідний пафос, той зайвий чад ентузіазму, що кидається, зневажаючи смерть, в океан загальностей і завжди нагадує мені того американського матроса, що впав у такий безмірний нестям від генерала Джаксона, аж виліз, врешті, на самий вершок щогли і скочив звідти в море, скрикнувши: «Я гину за генерала Джаксона!» Так, хоч ми, німці, ще й не мали тоді жодного флоту, однак мали багато повних нестяму матросів, що гинули за генерала Джаксоиа у віршах і в прозі. Талан був тоді дуже невигідним даром, бо наводив на підозріння в безхарактерності. Хворе безсилля знайшло собі врешті, після тисячолітнього медитування, велику зброю проти перевтомлених геніїв; власне, знайшло воно антитезу межи талантом та характером. Для великої юрби сливе особисто підхлібне було, коли говорилось таке: порядні люди бувають взагалі дуже поганими музиками, однак же добрі музики звичайно ніщо іншого, як порядні люди, отже, в світі головна річ порядність, а не музика. Тепер уже порожня голова несамовито товклась об повне серце, а головним козирок став напрям. Я пам’ятаю одного тодішнього письмовця, що лічив собі в велику заслугу, власне, те, що він не вмів писати; за свій дерев’яний стиль він отримав срібну почесну чарку.

О вічні боги! тоді ж то саме й треба було боронити прав духа, надто в поезії. Коли ж така оборона була великим завданням цілого мого життя, то вже ж не міг я згубити її з очей у сій моїй поемі; отже, і тон, і зміст її були протестом проти плебісцитів сучасних трибунів. І справді, вже перші уривки, що були надруковані з «Атта Троля», зворушили жовч моїх героїв характеру, моїх римлян, що обвинуватили мене не тільки в літературній, але й в громадській реакції, навіть в зневазі найсвятіших людських ідей. Щодо естетичної вартості моєї поеми, то не боронив її тоді, як і тепер; я писав її для власної втіхи і забави химерним, маячливим стилем тієї романтичної школи, де я свої наймиліші, молоді роки прожив і нарешті свого вчителя одлупив. З сього погляду, може, моя поема й негідна. Але ж ти брешеш, Бруте, ти брешеш, Кассію, та й ти брешеш, Азінію, коли запевняєте, ніби мій жарт вимірений проти тих ідей, що складають коштовний здобуток людськості і за які я сам стільки боровся і страждав. Ні, власне, через те, що поетові сі ідеї з’являються в найкращій ясності і величі, бере його непереможний сміх, коли він бачить, як грубо, недотепно та незграбно можуть виражатись ті ідеї у вуаькодумних сучасників. Він жартує тоді з дочасної ведмежої шкури тих ідей. Є свічада, так нерівно одшліфовані, що навіть сам Аполлон одбивається в них карикатурою і зриває в нас сміх. Але ми сміємось тоді тільки з потвори, а не з бога.

Ще слово. Чи потребує ж особливого роз’яснення, що свавільна і жартівлива пародія одного Фрейлігратового вірша, зроблена комічною основою «Атта Троля», зовсім не має на меті зневаги поета? Я його високо ціню і тепер і залічую його до найзначніших поетів, які настали в Німеччині після іюльської революції. Його перший збірник віршів попався мені на очі дуже пізно, власне, в той час, як я складав Атта Троля. Може, се залежало від мого тодішнього настрою, що, власне, «Князь-мурин» розвеселив мене так. Сей твір, однак, прославився як дуже вдатаий. Для читачів, що сього твору не знають, – можуть же й такі знайтись де-небудь в Хінах або в Японії, чи навіть над Нігері та Сенегалом, – для таких роблю примітку. Князь-мурин, що виходить з початку поеми з білого шатра, немов якась місячна темрява, мав чорну любку з чорним обличчям, обмаєним білими струсевими перами. Але у вояцькому запалі він її покидає, йде до бою з неграми, де гуде бубон, обвішаний черепами, – ох, там він знаходить своє чорне Ватерлоо, і переможці продають його білим. Тії тягнуть благородного африканця до Європи, і тут ми знаходимо його знову на службі у переїзного товариства комедіантів, що доручило йому бити в турецький бубон під час своїх мистецьких представлень. Отже, стоїть він там при вході на арену, сумний та поважний, і бубонить, але при тому думає про свою колишню величність, думає про те, що він був колись абсолютним монархом понад далеким, далеким Нігером, що він полював на лева, тигра…

«Заплакав і вдарив! глухий то був гук,

Як бубон, загувши, розбивсь і впав з рук».

Писано в Парижу, в грудні 1846.

Генріх Гейне

Мотто:

Ось вийшов з блискучого свого шатра

Князь-мурин узброєний – в битву нора!

Так з брами блискучої хмар визира

Потьмарений місяць, мов темна мара.

«Князь-мурин», Фрейліграта.

1

Геть оточене узгір’ям,

Темним, сміливим, стрімчастим,

Заколиханеє шумом

Диких пінистих потоків,

Розляглось, як мрія, красне

Котере. В домочках білих

Скрізь балкони; красні дами

Там стоять, сміються щиро.

Сміючися, споглядають

На базар строкатий, гучний:

Тож аід дудачку танцюють

Там ведмедиця з ведмедем.

Атта Троль і чорта Мумма –

Звалась так його дружина –

Виступають, і від дива,

Аж не тямляться всі баски.

Твердо, повагом, велично

Атта Троль танцює гордий,

Та дружиноньці кудлатій

Цноти й повагу бракує.

Так мені здавався часом

Той її танець канканом,

Бо при вискоках зухвалих

Grand’ Chaumière мені згадалась.

Навіть сам поводар жвавий,

Що її провадив в путах,

Теж, здається, зауважив

Неморальність того танцю.

І не раз за теє Мумму

Батогом він бив по спині,

І ревіла чорна Мумма,

Що аж в горах віддавалось.

Сей поводар мав на шапці

Шість мадонн, що боронити

Мали голову від кулі,

Ворога або й від кузьок,

А на плечах мав поводар

З олтаря покров барвистий,

Що служив за плащ у нього

І скривав ножі й пістолі.

Був ченцем колись поводар,

Потім ватагом злодійським;

Щоб і тим, і другим бути,

Став на службу в Дон Карлоса.

Як втікать Дов Карлос мусив

Разом з цілим товариством,

А найкращі паладини

Діла чесного шукали

(Пан Шнапганський став письмовцем),

Тож тоді й наш лицар віри

Став ходить по всьому краю,

З ним же й Атта Трояь, і Мумма,

І ведмеді танцювали

Перед людом на базарах.

На базарі в Котере

Атта Троль танцює в путах!

Атта Троль, що жив колись-то

Наче гордий князь дикарський,

На верхів’ях вільних гірських, –

Для юрби в долині скаче!

Так, за ті нікчемні гроші

Він танцює, він, що перше

Був величним, жах наводив,

Чув себе таким всесильним!

Як згадає ж молодощі,

Панство втрачене ліснеє,

Заревуть сумнії гуки

У душі у Атта Троля.

Сумно гляне він, мов чорний

Фрейлігратів мурин-князь, –

Той погано бив у бубон,

Сей же зле танцює з жалю.

Співчуття йому немає,

Тільки сміх. Сама Жюльетта

Засміялася з балкона

Розпачливим скокам звіра.

Бо нема в Жюльєтти в грудях

Почуття, вона французка,

Врода – все для неї; справді,

Чарівна сама на вроду,

В неї погляди – то милий

Невід з проміння, в той невід

Наше серденько, мов рибка,

Попада, тріпоче й мліє.

2

Фрейлігратів мурин-князь

Якось так в запалі трахнув,

Не розваживши, в свій бубон,

Що, загувши, він розскочивсь.

Факт вражаючий! від нього

Затремтить усякий бубон!

Погадайте ж, що буває,

Як ведмідь розірве пута?

Раптом сміхи і музики

Заніміли, з жахом, з криком

Люд з базару геть посунув,

Дами всі побігли разом.

Так з невільничих кайданів

Швидше вирватись потрапив

Атта Троль. Він диким скоком

Геть по вулиці погнався.

Перед ним всі розступились.

Він же видерся на скелю,

Вділ з презирством подивився,

Потім зник поміж горами.

На порожньому майдані

Зосталася чорна Мумма

І поводар – він шалено

Кинув шапкою об землю,

Потоптав на ній ногами

Всі мадонни! Скинув плащ

І зоставсь, огидно голий.

Проклинати став ведмежу,

Чорну та бридку невдячність!

Бо вважав він Атта Троля

За товариша свойого,

Навіть вивчив танцювати.

Адже він тому ведмедю

Дарував життя! давали

Недаремне сто талярів За

ведмежу пишну шкуру!

І нещасна чорна Мумма

У німій стояла тузі

Та, благаючи, спиналась

Перед гнівним господарем.

Та господар той ще гірше

Розлютився, бив і лаяв:

«Ти, Христина-королева!

Пані Муноц! ти, розпусто!»

Все те сталось в теплу, гарну

Пообіднюю годину;

Ніч, що потім наступила

Після дня, була розкішна.

Я просидів половину

Теї ночі на балконі,

При мені була Жюльєтта

І на зорі поглядала.

І промовила, зітхнувши:

«Кращі зорі сі в Парижі,

Як увечері зимою

Одбиваються в калюжах!»

3

Літня мрія! фантастичний,

Без мети мій спів, так само,

Як життя усе й кохання,

Як творець і всі створіння!

Бо для власної забави

Виграває і літає

По країні поетичній

Мій прудкий Пегас коханий.

Не цнотливая він шкапа,

Не робочий кінь міщанський

І не огир він партійний,

Що в нестямі рже й басує.

Золоті підківки має

Мій крилатий білий коник,

А вуздечку – низку перлів –

Я її пускаю вільно.

Ти неси мене, де хочеш!

У повітря, в гори-кручі,

Де клекочуть так потоки:

«Бійсь безодні божевілля!»

Ти неси в долини тихі,

Де дуби стоять поважні,

З-під коріння плине давнє

Джерело пісень солодких.

Хай я там води нап’юся,

Очі вмию, – ох, я прагну

Сеї чистої водиці,

Що видющим, мудрим робить,

Сліпоту здійма! Мій погляд

Бачить глибоко в проваллі

Атта Тролеву печеру!

Розумію, що він каже.

Дивно, як мені знайома

Видалась ведмежа мова!

Чи не чув я де тих гуків

У коханім ріднім краю?

4

Ронсеваль, долино славна!

Як твоє імення чую,

Затремтить, запахне в серці

Квітка синяя забута!

Постає країна мрії,

Що літ з тисячу, як зникла,

І великі очі духів

Глянуть так, що я злякаюсь.

Гомін, брязкіт, люта чвара!

Б’ються франка й сарацини;

Розпачливо і криваво

Сурма грає у Роланда!

У долині Ронсевальській

Видко «поруби Роланда», –

Так прозвано їх, бо лицар,

Щоб собі пробить дорогу,

Так смертельно, тяжко вдарив

Тим своїм мечем Дюрандо

В скелю, що сліди зостались

І по сей день на камінні.

Тож в одній щілині темній,

Геть зарослій чагарями,

Ялівцем, лежить глибока

Атта Тролева печера.

Серед любої родини,

По трудах він спочиває

Після втоми, споглядання,

Подоріжжя світового.

Як то мило повернутись

До дітей, в печеру любу!

Дві дочки й синів чотири

Вкупі з Муммою зростив він.

Гарно вилизані доні

І русяві, мов попівни;

Хлопці бурі, лиш найменший

Одноухий син, той чорний.

Сей найменший був мазунчик

Материн, вона з ним гравшись,

Відкусила в нього вухо

І, милуючи, пожерла.

Молодець він геніальний,

Має зграбність гімнастичну,

І такії робить штуки,

Мов штукар славутній Масман.

Цвіт краєвої освіти,

Любить він лиш рідну мову,

Зроду він не вчив жаргону

Ні гелленів, ані римлян.

Свіжий, вільний, жвавий, гречний,

Він ненавидить всі мила,

Умивання – нову розкіш,

Так, як і дотепний Масман.

А найбільш він геніальний,

Як на дерево дереться,

Що над кручею із скелі

Із щілини виростає.

І на гору він вилазить,

Де вночі уся родина,

Коло батька посідавши

Розмовляє в тихий вечір.

І розказує їм батько,

Як він жив колись у світі,

Як людей, міста він бачив,

І терпів багато лиха,

Мов той славний син Лаертів, –

Атта Троль лиш тим не схожий,

Що й дружина з ним ходила,

Вірна, чорна Пенелопа,

Атта Троль розповідав

Їм про славу колосальну,

Що, танцюючи мистецьки,

Залучив собі ніж людьми.

«І старі, й малі, – казав він, –

Аж не тямилися з дива,

Як, було, під гуки дудки

Він танцює на базарах.

А найбільше тії дами

(Знаються ж на тім найбільше!)

Страх плескали у долоні

І очима любо грали».

О мистецьке славолюбство!

З усміхом старий танцюра

Згадує, як свій талан

Уявляв він перед людом.

І в великому натхненні

Хоче ділом доказати,

Що не марний самохвалець,

А митець великий справді:

Миттю схоплюється з місця,

І спинається на диби,

І танцює, як давніше,

Той гавот, танець свій славний.

Мовчки всі, пороззявлявшись,

Поглядають ведмежата,

Як вистрибує їх батько

Дивно в місячному сяйві.

5

Між родиною в печері

На спині, слабий душею,

Атта Троль лежить, задумавсь,

Лапу ссе, гарчить невпинно:

«Муммо, Муммо, чорна перло!

Я тебе в світовім морі

Уловив, і в тім же морі

Я тебе згубив ізнову !

Чи з тобою я побачусь

В сьому світі чи на тому,

Де душа твоя від шерсті

Буде вільна й просіяє?

Ох! коли б я міг іще раз

Милу мордочку лизнути,

Любу Мумму ту солодку,

Наче вимащену медом!

Щоб хоч раз мені почути

Пах, що завжди від моєї

Мумми чорної походить,

Наче пахощі від рожі!

Ох! в кайданах Мумма гине,

В теї бридкої звірини,

Що людиною зоветься –

І кричить: я пан створіння!

Смерть і пекло! Тії люди,

Ті пани ясновельможні,

З високості, гордо, пишно

Поглядають вниз на звірів,

В нас жінок, дітей хапають,

В’яжуть, мучать нас, мордують,

Ще й провадять торг поганий

Шкурою і тілом нашим!

Ще й себе вважають в праві

Отакі бридкії вчинки

Над ведмедями вчиняти,

І зовуть се людським правом!

Людське право! людське право!

Хто ж се дав вам теє право?

Не натура ж, бо вона

Не бува ненатуральна.

Людське право! хто то дав

Привілегії отії?

Вже ж не розум, бо ніколи

Не бува він нерозумним.

Люди! та невже тим ліпші

Ви од інших, що їсте ви

Все печене та варене?

Ми – їмо сировину;

А вкінці виходить скуток

Все однаковий, – не їжа

Робить славним: той славетний,

В кого вчинки й думки славні.

Чи не тим ви, люди, ліпші,

Що наука й хист ведеться

Добре вам? Але ж і ми

В тім’я довбнею не биті.

Чи нема ж собак учених?

Або коней, що рахують,

Мов купці? чи ж не чудово

Зайці в бубон вибивають?

Чи бобри не мають слави

В гідростатиці віддавна?

Хто ж то винайшов клістири

Для людей, коли не буцли?

Чи ж осли не пишуть критик?

Чи комедії не грають

Мавпи? Хто ж є кращий мімік,

Як батавія, кіт морський?

Солов’ї чи ж не співають?

Де ж співець над Фрейліграта?

Хто співав про лева краще,

Як земляк його верблюд?

Танцюристий хист підняв я

Сам високо так, як Равмер

Хист письмацький: чи ж не гірше

Пише він, ніж я танцюю?

Люди, чим же так ви ліпші

Нас? Високо ви несете

Голову, та в голові

Думки низькії снуються.

Люди, чи не тим ви ліпші

Нас, що маєте ви шкуру

Гладку й слизьку? поділяйте ж

Із гадюками ту вроду.

Людський рід, двоногі змії!

Розумію я, для чого

Одіж вам! Чужою шерстю

Криєте гадючу нагість.

Діти, діти! стережіться

Бід безшерстої потвори!

Дочки! не впевняйтесь тому

У штанах бридкому звіру!»

Дальш доводити не хочу,

Що ведмідь в своїй зухвалій

Нісенітниці провадив, –

Ніби звірі людям рівні.

Бо таки ж нарешті сам я

Чоловік, і я не хочу

Переказувать бридко,

Бо нарешті се ж образа!

Чоловік я сам, і ліпший,

Ніж усі другії звірі;

І користі свого стану

Я ніколи не зречуся.

І до бою з кожним звіром

Стану й буду битись вірно

За людей і за святеє

Природженне людське право.

6

Але, може, то й корисно

Нам, створінням вищим, ліпшим

На землі від звірів інших

Знати, що гадають нижчі.

Так, в тих низьких, темних, бідних

Сферах нижчої громади

Поміж звірів всюди чути

Гордість, лихо й нарікання.

Все природне, історичне,

Все звичайне, справедливе,

Всім літ з тисячу відоме, –

Одверта зухвала морда.

Молодим старії гордо

Все гарчать про злу науку,

Що загрожує культурі

І туманності на світі.

«Діти! – Атта Дроль гукає

І качається по голім

Незастеленому ложі, –

Нам належиться прийдешність!

Якби всяк ведмідь, всі звірі

Та були моєї думки,

Ми б, злучивши наші сили,

Подолали б всіх тиранів.

Якби дикий вепр з’єднався

Із конем, а слон, як брат,

Хоботом своїм обняв би

Роги чесному волові,

Вовк з ведмедем різних мастей,

Мавпа з цапом, навіть заєць, –

В товариство всі з’єднались,

Перемога б стала певна.

Згода, згода! се найперше,

Що нам треба. Поодинці

Нас потопчуть, – але вкупі

Ми гнобителів затопчем.

Згода, згода! – переможем,

Скинемо те горде панство

Монополії бридкої!

Буде звірське праве панство.

Головні закони – рівність

Всіх створіннів божих, – дарма,

Хто якую віру має,

Хто на масть який, чим пахне.

Рівність правая! осел в нас

Буде вищим урядовцем,

Лев при тому часом мусить

До млина мішки возити.

Щодо пса, то, правда, єсть він

Здавна вже послугач людський.

І багато тисяч років

Як собака жив між людьми;

Але в вільнім краю верне

Він собі права одвічні,

Що не мають буть зламані,

Скоро він придбає слави.

Так, жиди в нас навіть мусять

Право рівності одержать,

І закон їх постановить

Нарівні з другими звірми.

Тільки танень на базарах

Заборонений їм буде, –

Заборону сю роблю я

В інтересі мого хисту.

В раси їхньої немає

Почуття до стилю, – в танці

Пластики нема, а сеє

Смак псує поміж народом».

7

Сумно в логові сумному,

В колі рідному сидить

Атта Троль, той ворог людський,

І реве, і зуби скалить:

«Люди, наволоч химерна!

Все вам смішки! – ваші смішки

І кормига ваша бридка

Згине хутко в день великий!

Обража мене найгірше

Рух отой кисло-солодкий

В них на мордах, – не терплю я

Того усміху людського!

Як на білому обличчі

Я побачу рух сей клятий,

Повертаються від злості

В животі в мене всі кишки.

Ще зухваліше, ніж в мові,

Виступає в тій усмішці

Вся глибока безсоромність,

Що сидить у людських душах.

Все посміхуються! Навіть

І тоді, коли повинні

Найповажніш буть, – у хвилю

Урочистую кохання!

Все посміхуються! В танці –

Й там сміються! Зневажають

Тим сей хист, а він повинен

Завжди культом буть поважним.

Так, танець за давніх-давен

На меті мав благочестя;

І жреці кругом престолу

йшли, було, в святому колі.

При ковчезі заповітнім

Танцював колись Давид;

Танець був служінням богу.

То – молилися ногами!

Отже, й я танець так само

Розумів, як танцював я

На майданах перед людом –

І придбав собі тим слави.

Слава та, я признаюся,

Завдавала серцю втіхи;

Бо від ворога почути

Дивування – любо нам!

Та вони й в ентузіазмі

Усміхаються! Безсилий

Проти них той хист танечний,

Легкодушні люди завжди!»

8

Часто в світі чесні люди

Не конечне гарно пахнуть,

Слуги ж папські уживають

Завжди амбру та лаванду.

Від людей, душею чистих,

Часто тхне зеленим милом,

На негідному ж створінні

Аж блищить олій рожевий.

Хай же носа не копилить

Любий мій читець, коли він

В Атта Тролевій печері

Не згада арабських спецій.

Хай побуде він зо мною

В душнім та важнім повітрі,

Де герой мій свому сину

Мов із хмари промовляє:

«Сину, сину мій мизинний!

Притулись до морди батька

Ти своїм єдиним вухом,

Вислухай поважне слово!

Стережись від людських думок,

Бо загубиш душу й тіло!

Між всіма людьми немає

Справедливої людини.

Німці перш були порядні, –

Ті сини Туїскіона

Наші родичі віддавна, –

Отже й тії зледащіли:

Віру стратили й побожність,

Атеїзм вони провадять…

Сину, сину, стережися

Бауера й Фейербаха!

Та не будь ти атеїстом,

Незвіром, що без поваги

До творця, – бо то ж творець

Нам створив сей світ великий!

Угорі і сонце, й місяць,

І зірки усі, – хвостаті

Так же само, як безхвості, –

Все то одсвіт його сили.

Долі і земля, і море –

То луна святої слави,

На землі створіння кожне

Почува величність бога.

Навіть щонайменша кузька

В бороді у богомільця

З мандрівцем іде на прощу,

Вічному хвалу співає!..

Там у зорянім наметі,

На престолі золотому,

Владар наш сидить величний, –

Се ведмідь здоровий білий.

Біла, наче сніг, без плями,

Ясна шерсть його; над чолом

Діамантова корона, –

Небеса всі осіяла.

Скрізь гармонія в обличчі

І діла німії думок;

Тільки берлом він порушить –

І лунають співом сфери.

А в ногах сидять лагідно

Ведмеді святі, що в світі

Тихо все терпіли, – в кігтях

Держать мученицькі пальми.

Часом інший раптом скочить,

Потім другий, святим духом

Зрушений, і – глянь! – танцюють

Дивний танець урочистий…

Ласки божої проміння

Заміня талан їм в танці

І, раюючи душею,

Виплигнуть хотять із шкури!

Чи то й я, Троль, недостойний,

Буду гідний того щастя, –

Від земної злої долі

Перейти в той край відради?

Чи й мені перед престолом,

Там, у зорянім наметі,

Танцювати доведеться

З пальмою, в промінні слави?»

9

Мов язик червоно-ярий,

Що той чорний Фрейлігратів

Негрський князь, а досади люто

Витріщає з чорних уст, –

Вийшов місяць так із темних

Хмар небесних. Десь далеко

Б’ють джерела невсипущі,

Цілу ніч вони лютують.

Атта Троль стоїть самотньо

На шпилі, на любій скелі,

Самітний реве на кручі, –

Свище вітер опівночі.

«Так, ведмідь я! я ведмідь той,

Що незграбою, кудлаєм,

Ревуном і товстолапим,

І бог зна ще як взивають!

Так, ведмідь я! я ведмідь той!

Я опудало отеє,

Я той дурень, що приймає

Ваші посміхи й наругу!

Я на глум вам здавсь! і мною ж,

Мов яким страшилом, завжди

Дітвору лякати звикли,

Дітвору ледачу людську.

Я посмішище отеє,

Що баби в казках виводять,

І я вголос визнаю се

Перед всім нікчемним людом.

Чуєте ви всі? – ведмідь я!

Свого ж роду не стидаюсь,

Я пишаюсь, мов походжу

Від Мойсея Мендельсона!»


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 186 – 207.

Вперше надрукована в ЛНВ, 1900 р., № 1, с. 102 – 112; № 2, с. 204 – 228, без передмови.

Через три роки поема увійшла до видання : Генріх Гейне. Атта Троль. Раткліф. Балади. Переклади Лесі Українки і Максима Славинського. Видання редакції «Літературно-наукового вісника». Львів, 1903, с. І – VI, 1 – 8S, з передмовою. Друге видання було повторенням першодруку з незначними мовно-стилістичними виправленнями (форель замість пструг, смалить – смолить, загувши – зачувши, Христини – Христона, буціл – буцки, проулок – приулок, зів'яло – зав'яло та ін.). Великих редакційних правок зазнала тут передмова. Леся Українка, знаючи, щв планується окрема книжка з її перекладом «Атта Троля», в листі до В. Гнатюка від 30 січня 1900 р. писала:

«Редакція… чи не буде ласкава прислати мені негайно хоч ті книжки, де уміщений мій переклад, бо, якщо вів має вийти потім окремою відбнтною, то я конечне хотіла би переглянути перший друк, чи нема там чого до поправки. Я вже мала нагоду писати вам, ласкавий добродію, що право останньої коректи я хотіла би мати завжди за собвю, що се «conditio sine qua поп» видання моїх праць (надто віршованих) чи по сей чи по той бік кордону… Як же буде з перекладами д. Стависького, що мали видаватися вкупі з моїм «Атта Тролем?»

Видання книжки затягнулося, і Леся Українка не мала можливості поправити свій переклад.

Чорновий автограф перекладу поеми «Атта Троль» (ІЛІШ, ф. 2, № 884) має в кінці дату: «1893 року, 6-го лютого».

В ЛНВ переклад поеми «Атта Троль» друкувався за чистовпм автографом, який зберігається в архіві І. Франка в ІЛІШ (ф. 3, № 1858, с. 61 – 232, «Наш альбом. 1898 – 1901»).

Зважаючи на те, що обидва прижиттєві видання перекладу «Атта Троля» здійснені без участі Лесі Українку і містять у порівнянні з чистовим автографом значну кількість мовно-правописних різночитань, внесених редакцією журналу, поема подається за чистовим автографом.

Правки іншою рукою не враховуються.

Передмову подано також за автографом (ІЛІШ, ф. 2, № 681).

Роботу над перекладом «Атта Троля» Леся Українка розпочала 1889 р. У листі до брата Михайла, датованому 26 – 28 листопада 1889 р. з с. Колодяжного, вона повідомляла: «…я маю вже 7 пісень «Atta Troll'я» (колись же й цілого скінчу)». Після закінчення перекладу у лютому 1893 р. Леся Українка виготовила чнстовий автограф і послала О. Маковеєві для публікації у львівській пресі. Поема не була вчасно надрукована, і автограф загубився. Зберігся лише його початок (7 арк.), який зараз знаходиться в ІЛІШ в архіві І.Франка (ф. 3, № 1858), підшитий до того ж альбома, перед повним автографом. У 1899 р. Леся Українка виготовила другий чистовий автограф, за яким поема і була надрукована в ЛНВ. В листі до матері від 24 серпня 1899 р. з Гадяча вона писала: «Будь ласкава, передивись мій переклад передмови до «Атта Троля» і віддай його п. Кобринській, хай передасть Гнатюкові вкупі з «Атта Тролем», а коли п. Кобринська вже поїхала, то пошли передмову просто Гнатюкові (вулиця Чернецького, 26), а я вже йому раніш писала, що переклад «Атта Троля» йому привезуть».

Датується за чорновим автографом.

Подається за чистовим автографом.

Руге Арнольд (1802 – 1880) – німецький політичний діяч і письменник, молодогегельянець.

«…свого вчителя одлупив» – мова іде про Августа-Вільгельма Шлегеля (1767 – 4845) – вождя німецьких романтиків.

Азіній (від лат. asinus) – осел.

Фрейліграт Фердінанд (1810 – 1876) – видатний німецький поет. Г. Гейне пародіює його вірш «Князь-мурин» з першої ябіркн поезій (1838), коли ще молодий Фрейліграт перебував під впливом французького романтизму і писав екзотичні вірші.

Котере – курорт в Піренеях. Тут Г. Гейне жив улітку 1841 р.

Дон Карлос (1788 – 1855) – молодший брат іспанського короля Фердінанда VII, який у боротьбі за іспанський престол у 1833 – 1839 рр. зазнав поразки і втік до Франції.

Пан Шнапганський – збірне прізвище пройдисвіта і авантюриста. Г. Гейне має на увазі князя Фелікса Ліхновського, який служив у Пруссії, а потім став генералом у війську Дона Карлоса.

Жюльетта – так Гейне називав свою дружину Матільду, яка супроводжувала його під час подорожі в Котере.

Xристина-королева – Королева Марія-Христина, що стала регенткою при своїй дочці Ізабеллі і вела боротьбу з Доном Карлосом за іспанський престол (1833 – 1839).

Ронсеваль – долина в Піренеях біля Котере. У «Пісні про Роланда» розповідається, що у Ронсевальській долині загинув у битві з сарацинами Роланд, небіж імператора Карла Великого.

штукар славутній Масман – Ганс-Фердінанд Масман (1797 – 1874) – німецький філософ, націоналіст; організатор «гімнастичних товариств». Гейне висміював Масмана у багатьох своїх творах.

Син Лаертів – Одіссей, герой старогрецького епосу – поеми Гомера «Одіссея».

Равмер – Фрідріх фон Раумер (1781 – 1873) – німецький історик, професор Берлінського університету. Гейне висміював псевдоопозиційні виступи Раумера.

Сини Туїскіона – Туїскіон – одно з божеств стародавніх германців, що зображалося у вигляді ведмедя.

…стережися Бауера й Фейербаха! – Бруно Бауер (1809 – 1882) – німецький філософ-ідеаліст, молодогегельянець, критик Євангелія. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – видатний німецький філософ-матеріаліст, автор широко відомої праці «Суть християнства» (1841), у якій критикував ідеалізм, показав його зв'язок з релігією. Атта Троль застерігає своїх нащадків від цих філософів як від носіїв безвір'я, критиків релігії.

Мендельсон Моисей (1729 – 1786) – німецький філософ епохи просвітительства. Г. Гейне натякає тут на внука М. Мендельсона, композитора Фелікса Мендельсона-Бартольді (1809-1847).


Атта Троль

1 – 9 | 10 – 18 | 19 – 27

Переклади з Г.Гейне

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі переклади

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання