на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Переклади

Генріх Гейне. З «Книги пісень»

Раткліф

Якось бог сну поніс мене в країну,

Там верби смутнії кивали на вітання

Зеленими та довгими руками,

Розумно квіти-сестри поглядали,

Лунали приязно пташині співи,

Собаки там брехали, – я пізнав їх,

І людські голоси мене вітали,

Мов друга давнього, однак те все мені

Чужим здалось, – чужим, чудним та дивним.

Перед сільським будинком гарним став я;

У серці щось озвалось, але думка

Була спокійна, я струсив спокійно

Собі з одежі порох подорожній.

Дзвінок озвався гостро, брама відчинилась.

Були пани та пані там, знайомих

Чимало. Тихий смуток був усюди

І скритий неспокій жахливий. Всі непевно

Та з дивним жалем на мене зглядались,

Так аж у мене серце похололо,

Немов якусь недолю віщувало.

Стару Маргрету хутко я пізнав там,

На неї пильно глянув, – не озвалась.

«Марія де?» – спитав я. – Не озвалась,

Взяла мене за руку стиха й повела

Через осяйні, довгії кімнати,

Там розкіш панувала й мертва тиша;

Аж ось прийшли ми в хату, і крізь сутінь

Вона мені вказала, одвернувшись,

На постать, що сиділа на софі там.

"Се ви, Марія?" – запитав я. Дивно

Мені самому стало, що так твердо

Я те промовив. Без луни, камінний

Почувся голос: «Так мене звуть люди!»

Я затремтів, пройнятий гострим жалем,

Бе то ж колись той гук, – глухий, холодний, –

То був коханим голосом Марії!

А тая жінка в фіалковій сукні, –

Недбало вбрана, груди впалі, погляд

Скляний, безтямний, те бліде обличчя

Так дуже схудло, щоки помарніли! –

Ох, жінка та була колись вродлива,

Мов квітка гарна, любая Марія!

«Вас довго не було! – сказала вголос,

З холодною та прикрою приязню. –

Ви вже не тужите, коханий друже,

Здорові, так поправились на тілі, –

Се вказує солідність!» – усміх солоденький

Їй затремтів на блідо-жовтих устах,

Не тямлячись, промовив я до неї:

«Мені казали, що ви заміж вийшли?»

«Ах, так! – покликнула, байдуже сміючись. –

Поліно маю, шкурою окрите,

Дружиною назване; та поліно –

Поліном!» – тут безгучно, прикро засміялась.

Холодний жах пройняв мені всю душу,

Непевність узяла: чи се ж ті чисті,

Мов квітка чистії уста Марії?

Вона ж устала з місця, ухопила

Кашмірну хустку і на плечі хутко

Накинула, взяла мене під руку

І повела через одкриті двері,

Геть повела, полями, чагарями.

Розжеврене, червоне сонце низько

Спустилося, багряним світлом грало

По деревах, по квітках і по річці,

Що віддалі велично протікала.

«Дивіться, як злотисте око плине

В воді блакитній!» – крикнула Марія.

«Мовчи, нещасна!» – мовив я й побачив

У сутіні якісь дивнії рухи.

З'явились постаті туманні в полі,

Пообіймались білими руками.

Зглядалися фіалки любо – із жагою

Одна до другої схилялися лілеї;

Палали рожі від кохання палу;

Гвоздики пахли і немов горіли;

У любих пахощах всі квіти потопали

І тихі сльози радісні ронили.

«Любов! любов! любов!» – зітхали втішно.

Метелики перелітали ясні,

Злотисті мушки грали співи ельфів,

Вітрець вечірній шепотів лагідний,

Дуби шуміли, тьохкав соловейко…

І серед співу, шуму, шепотіння

Безгучним, мов бляшаним, голосом холодним

Базікала змарніла жінка, йдучи поруч:

«Я знаю, як вночі велось вам в замку,

Та довга тінь для вас доволі добра,

Вона на все потакує й киває;

Блакитний плащ – то ангел, а червоний,

З мечем блискучим, – то ваш лютий ворог».

Речей багато дивних та строкатих

Вона провадила, а далі сіла,

Втомившися, на лаву, вкриту мохом,

Що там стояла під високим дубом.

Ми сіли поруч, смутні та мовчазні,

Одно на одного дивились і смутились.

Дуб шелестів, мов смертнеє зітхання.

Глибокий жаль лунав у співі соловейка.

Та впав червоний промінь через листя,

Заграв Марії на блідім обличчі,

І запалав той нерухомий погляд,

І давнім любим голосом спитала:

«По чім ти взнав, що я така нещасна?

Читала те в твоїх я диких співах».

Стис мені серце холод льодовий, жахнувсь я

Мов у своїй прийдешності побачив

Я божевілля, розум потьмарився,

І від тяжкого жаху я прокинувсь.


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 170 – 172.


Переклади з Г.Гейне

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі переклади

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання