на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Переклади

Генріх Гейне. З «Книги пісень»

Поворіт додому (Heimkehr)

3

Сумне моє серденько трудне, –

Довкола все раде весні;

Стою, прихилившись до липи,

На замковій стрімкій стіні.

Глибоко в долині блакитна

Спокійная річка біжить;

Там хлопчик пливе у човенці,

Закинувши удку, й свистить.

Довкола розкинулись мило

Барвисті дрібні береги,

Домочки, й садочки, і люди,

Отари, і луки, й луги.

Дівчата перуть собі хустя,

Веселий їх гурт гомонить;

З лотоків летять діаманти,

Млиновеє коло шумить.

Он сіра старезна в’язниця,

Хатина при їй вартова;

Увесь у червоному хлопець

Рушницю свою набива.

Він ходить; по сталі рушниці

Проміння іскриться ясне;

Він честь віддає мені нею, –

Ох, краще б застрелив мене!

5

Ніч, дощ і негода страшенна,

На небі нема ні зорі;

Я мовчки по гаю мандрую,

А вітер шумить угорі.

Тремтить якийсь вогник здалека, –

Се, певне, в хатині лісній;

Мене той вогонь не привабить:

Неприязно в хаті сумній.

Стара і сліпа там бабуся

На кріслі понуро сидить,

Так тихо сидить, мов камінна,

Ні слова не мовить, мовчить.

Метушиться в хаті, кленучи,

Рудий карбівничого син,

Об стіну рушницею кида

І люто регочеться він.

Дівчина пряде, і на кужіль

Все котяться сльози дрібні;

Собака вищить і, тремтячи,

Прищуливсь до ніжок її.

8

Дівчино, рибалонько люба,

Човенце сюди приверни,

Ходи сюди, сядь, поговорим,

Дай рученьку білу мені.

До серця мого пригорнися,

Не бійся так дуже мене,

Щодня ж ти ввіряєшся морю,

А море і дике, й страшне!

У серці моїм, як і в морі,

Є бурі й прибої страшні,

Але й прехорошії перли

В йому спочивають на дні.

9

Над морем зійшов місяченько,

Поблискують хвилі сріблом;

Я любку мою обіймаю,

Серденька тремтять нам обом.

Я тихо сиджу, мене люба,

Кохана в обіймах держить.

«Що чуєш ти в гомоні вітру?

Чого біла ручка тремтить?»

«Ох, друже, не вітру то гомін!

То співи русалок лились,

Мої то співали сестриці,

їх море пожерло колись…»

12

Вітер смерчі білі, страшні

Із води зриває,

Вітер хвилю б’є та крутить,

Та шумить-ридає.

З неба темного невпинно

Ллється дощ без краю, –

Певне, нічка затопити

Моренько бажає.

Он сидить на щоглі чайка,

Скиглить-галасує,

Б’ється крильми і страшнеє

Горенько віщує.

13

До танцю вітер грає,

І свище, і луна…

Гей-гей, як плига човник!

Весела ніч, бучна!

Живії гори-хвилі,

А море гомонить,

В ногах безодня чорна,

Вгорі туман стоїть.

Молитви, клятьба… стогін

В каютах скрізь загув.

До щогли я тулюся.

«Коли б я дома був!..»

14

Вже вечір. На морі так темно,

Все море в туман повилось;

А хвилі шумлять так таємно,

Щось білеє з хвиль тих знялось.

Русалка з води виринає,

Сідає край мене вона;

І тяжко русалка зітхає,

Тремтить її шата срібна.

Мене пригорта і цілує,

До болю в обіймах стиска,

Занадто вже щиро милує

Вродлива дівчина морська.

«Я чуло тебе пригортаю,

Я міцно тебе обняла,

В обіймах зогрітись бажаю,

Холодна вечірняя мла».

У сутіні хмарної ночі

Щораз блідий місяць зника;

Смутніють щораз твої очі,

Вродлива дівчино морська.

«Смутніш вони бути не в силі,

Бо й так вже вільготні й сумні, –

То крапля із синьої хвилі

Зосталася в очах мені».

Як чайка там скиглять та в’ється!

Як море шумить та гука!

Чого твое серце так б’ється,

Вродлива дівчино морська?

«Ох, б’ється воно невгамовно

Те серце моє навісне, –

Кохаю тебе невимовно,

Ти, любе створіння земне!»

16

Вечірні промені ясні

По хвилях миготіли,

Біля хатини самотні,

Мовчазні ми сиділи.

Все море вкрили тумани,

Вгорі чайки кружляли;

А сльози милої дрібні

З очей на руки впали.

І я навколішки упав,

На сльози ті дивився,

Ті білі руки цілував

І гірких сліз напився.

Мені жаль-туга навісна

Так палить душу й тіло,

Та безталанниця сумна

Мене слізьми струїла.

20

Я знов по сьому місті йду

На вулицю знайому,

В сім домі любая жила,

Як пусто, глухо в йому!

Ох, давлять вулиці тісні!

Будова вся похила,

Здається, пада на мене!..

Геть! бути тут несила!

21

Знов прийшов я до того будинку,

Де вона присягалась колись;

Де кохана зронила сльозинку,

Там гадюки тепер завелись.

22

Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають.

Колись моя люба в сій хаті жила;

Її вже немає, її тут не знають,

Оселя ж лишилася та, що й була.

І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся

І в розпачі руки ламає свої;

Ось місяць його освітив, – я жахнувся:

Обличчя і постать у нього – мої!

Ти, марище бліде! ти, тінь моя власна!

Нащо мене дражниш коханням моїм?

І так не забута година нещасна,

Як серцем я рвався на місці отсім!

24

Дівчина спить тихо в кімнаті,

А місяць промінням тремтить;

В садочку дивний якийсь голос

Співає і тихо бринить.

«Погляну я в теє віконце,

Що там у садку за дива?»

То ж мрець там стоїть під віконцем,

У скрипочку грає й співа:

«Танок ти мені обіцяла,

І слово зламала в той час;

На цвинтарі в нас вечорниці,

Ходи ж танцювати до нас!»

Дівчину той спів пориває

І вабить з кімнати її,

Мара її далі провадить,

Пісні їй співає свої.

І грає, й співає, і скаче,

Кістками мара стукотить,

Кива головою, а череп

При місяці прикро блищить.

25

Стою я у мріях непевних,

Дивлюсь на поличчя твоє,

І любе обличчя неначе

Живе на малюнку стає.

На устоньках усміх з’явився,

Той усміх коханий, дивний,

І сльози на очах заблисли,

І погляд той самий смутний.

Я глянув, – з очей полилося

Сліз гірких джерело сумне…

Ох, досі не можу повірить,

Що ти вже не любиш мене!

26

Ох, я нещасний Атлас! цілий світ,

Світ цілий туги мушу я носити.

Вагу ношу незмірну. Розіб’ється

Вже хутко серце в грудях.

Ти, горде серце, ти сього бажало!

Ти щастя прагнуло, без міри щастя,

Чи туги, – теж без міри. Горде серце,

Тож досить маєш – туги?..

31

Надворі негода страшенна,

Сніг, дощ, лютий вітер гуде;

Сиджу край вікна я, дивлюся:

Немов хтось у темряві йде.

Блищить одинокеє світло

І в темряві тихо зника,

З ліхтариком, певне, додому

Іде стара ненька яка.

Я думаю, масло та яйця

Несе вона в коші, муку.

Спече пиріжок, нагодує

Свою величеньку дочку.

Дочка лежить дома на кріслі

І жмурить очиці свої;

Злотистії кучері впали

На личенько гарне її.

32

Гадають усі, що я сохну

Та в’яну в коханні-журбі,

Так люди гадають, – нарешті

І сам я гадаю собі.

Ти, любко моя винозора,

Скажу тобі тільки одно:

Мені те кохання безкрає

Розшарпало серце давно.

В своїй одинокій хатині

Собі я кажу се не раз, –

Як тільки ж тебе я побачу,

Зникають слова мої враз.

Вже, певне, слова мої щирі

Тримає злий янгол який;

Ох, я через янгола того

Тепер безталанний такий!

36

Як я про свою говорив вам печаль,

То ви позіхали й мовчали;

Коли ж в красні вірші убрав я свій жаль,

О, як тоді всі вихваляли!

38

Люди, не глузуйте з чорта, –

Хвилька людськеє життя,

А довічнеє прокляття –

Не химера то пуста!

Люди! всі довги платіте, –

Довге людськеє життя,

Довго прийдеться вам набір

Брать, як перше, без пуття.

40

Були ми маленькими дітьми, –

Веселеньких пара діток;

В курник заберемось, бувало,

Сховаємось там у куток.

Після й заспіваєм, як півень;

Хто-небудь іде до хліва, –

От ми: «Кукуріку!» – він дума

На нас, що то півень співа.

В дворі нашім скриня стояла,

Ми вбрали папером її,

І хату порядну зробили

Собі ми із скрині тії.

Старая сусідська кицька, –

Ото у нас гість був такий;

Її ми вітали й низенько

Вклонялись, мов пані якій.

Питали її про здоров’я,

Чи все в неї вдома гаразд;

Ох, потім прийшлося про теє

Питать старих кицьок не раз!..

Ми часто собі, мов старії,

Поважну розмову вели

Про те, як то все було краще,

Як ми молодими були,

Про вірність, любов і про дружбу,

Що все те зо світу зника,

Що грошей немає, а кава

Тепер дорогая така!..

Минули забави дитячі,

Все гине й не вернеться знов, –

І гроші, і світ, і часи ті,

І вірність, і дружба, й любов!

42

Наче промінь місяченька

Крізь серпанок хмар блищить,

Так для мене сяє завжди

Ясний спогад з темних літ.

Гордо ми пливли по Рейні

І дивилися згори,

Як палав зелений берег

Од вечірньої зорі.

Біля милої сидів я,

Думки-гадоньки гадав,

Золотий, рожевий промінь

Бліде личко цілував.

Любі співи, бренькіт лютні,

Все раділо, все цвіло!..

Ох, тоді синіше небо,

Серце кращеє було!

Все зникало, наче в казці:

Місто, гори, поле, гай;

Я лиш погляд ясний бачив, –

В любих очах був мій рай.

45

Не дивуйте мені, люди,

Що струна гіркої туги

Ще й тепер бринить виразно,

Хоч завів я співи другі.

Ось пождіть, замовкне хутко

Ся луна журби сумная,

І в загоєному серці

Зацвіте весна новая.

46

Пора вже мені добрий розум вернуть,

Дурниці свої забувати,

Мені вже обридло актором тим буть,

З тобою комедію грати.

Мальовані дивно куліси я мав,

У стилі зовсім романтичнім,

Мій лицарський плащ ясно злотом блищав,

І був я в настрою величнім.

Хоч я схаменувся тепера зовсім,

Дурну тую гру покидаю,

А все почуваюсь нещасним таким,

Мов досі комедію граю.

Ой леле! жартуючи, я розказав

Найщирші свої почування.

Я з смертю в грудях гладіатора грав,

Що смерть удає для втішання.

48

Серце! доля ще не вмерла,

Згине ся пора сумна,

Все віддасть тобі весна,

Що зима колись пожерла.

Ще зосталося немало!

Сей широкий пишний світ,

Сей краси весняний квіт, –

Все твоє, щоб ти кохало!

50

Любко, се для тебе згуба,

Сам про те я мушу дбати,

Щоб не дати твому серцю

Від кохання запалати.

Я про теє дбаю щиро,

А однак не раз благаю,

В думці криючи благання:

«Покохай мене, мій раю!»

51

Як уночі на ліжку

Лежу я в подушках,

Все красне, любе личко

Стоїть мені в очах.

І ледве-ледве очі

Закрию в тихім сні,

Прилине люба постать

І стане при мені.

Зникав сон над ранок,

Не гине постать з ним;

І вдень її ношу я

У серденьку моїм.

53

Хай надворі вітер грає,

Завірюха завиває,

Снігом кидає в вікно:

Се для мене все одно, –

Бо на серці весна-красна,

В ньому любки постать ясна!

54

Хто благає матір божу,

Хто святих Петра і Павла,

Я ж одну благаю тільки –

Сонце ясне, любку гожу:

«Будь до мене прихильніша,

Дай розкоші, поцілунків!

Ти, з дівчат найкраще сонце,

З сонців дівчина ясніша!»

57

Ти все не дозволяєш

Побути при собі,

Від мене ти втікаєш,

Бач – ніколи тобі.

Кажу я про шалене

Кохання, розпач, сум,

А ти глузуєш з мене,

Вклоняєшся на глум.

Ще гірш тим роздражнила

Кохання запальне,

А потім не схотіла

Поцілувать мене.

Та не гадай, що згину

Я від твоїх образ;

Ох, ні, моя єдина, –

Приймав я се не раз!

58

Сапфіри оченьки твої,

Кохані очі милі, –

Щасливий тричі був би той,

Кому б вони зоріли.

Твоє серденько – діамант,

Воно промінням грає, –

Щасливий тричі буде той,

Для кого запалає.

Рубіни устонька твої,

Немає краще в світі, –

Щасливий тричі буде той,

Хто буде їх любити.

Щасливий він!.. Коли б я знав,

Де я його спіткаю, –

Кінець би щастю положив,

Зустрівши в темнім гаю.

59

Я тобі на вірність клявся,

До серденька пригортав,

В сіті власні я попався

І за правду жарт прийняв.

Як покинеш в сю хвилину

Ти мене хоч би на жарт, –

Я застрелюсь, я загину,

Бо без тебе жить не варт!

61

Давно вже я збожеволів

Від думок-гадок вдень і вночі,

Тепер згубили вже зовсім

Мене твої кохані очі.

Де не піду я, всюди твій

Розумний, любий погляд сяє, –

Не думав сам я, що моє

Серденько ще раз покохає.

62

Сьогодні у них товариство,

У вікнах усюди вогні.

Я бачу коханую постать

Високо у яснім вікні.

Не видко тобі, що в темноті

Стою під віконцем твоїм,

Не видко тобі, що повстало

У темнім серденьку моїм.

Розіб’ється темнеє серце,

Кохання розіб’є його,

Тремтить воно, кров’ю облите,

Ти ж мила, не бачиш того.

63

Я прагну усю мого тугу

В єдинеє слово зложить,

Я дам його вітру дзвінкому,

Хай весело з вітром летить.

Для тебе, моя ти єдина,

Те слово сумне забринить,

Бринітиме кожну хвилину,

Бринітиме кожную мить.

Коли ж ти темненької ночі

Закриєш очиці ясні,

То слово моє ти почуєш

В глибокому, тихому сні.

64

В тебе й діаманти, і перли,

І все, що бажаєш собі,

Ти маєш чудовії очі, –

Чого ж іще, любко, тобі?

Про тії чудовії очі

Пісні я складаю мої,

Складаю я вічнії вірші, –

Чого ж іще, любко, тобі?

За тії чудовії очі

Я гину тепер у журбі,

Зовсім мене ними згубила, –

Чого ж іще, любко, тобі?

69

Я з вами розстався у літнюю спеку,

Побачився знову у лютій зимі;

Тоді ваше серце горіло-палало,

Тепер ви спокійні, холодні, німі.

Знов з вами розстанусь, знов потім побачусь,

І холод, і пал вам у серці замре,

Пройду я байдуже по вашій могилі,

І серце моє буде вбоге й старе.

70

Я з нею розстаюся, я її покину,

Вона ж мене так пестить, обіймає!

Я б так хотів зостатись хоч на днину,

Та з кіньми вже товариш дожидає.

І се – життя! лиш вічнеє страждання,

Прощання вічне, вічне розставання!..

Чом ти мене у серці не сховаєш?

Чом поглядом навік не затримаєш?

71

Ми їхали вдвох цілу нічку

У темнім почтовім ридвані,

Сміялись собі, жартували,

Провадили речі кохані.

Та як ми після здивувались

Над ранок, моя ти єдина!

Сидів проміж нас подорожній,

Амур – та сліпая дитина.

74

Як будеш дружинонька шлюбна моя,

То можеш ти з того радіти, –

Весело живи, у всім воля твоя,

У всім тобі буду годити.

Чи лаяти будеш мене, а чи бить,

Я все теє буду терпіти, –

Коли ж моїх віршів не будеш хвалить,

То годі укупі нам жити!

77

В молодії давні літа

Від кохання без привіта

Я палав не раз;

Дорогі тепера дрова,

Згас вогонь, душа здорова,

Далебі! от се й гаразд!

Красна любко, не журися!

Нащо сльози? схаменися!

Так роби, як я:

Ти живи, поки живеться,

А журбу забудь, – минеться!

Далебі! та й будь моя.

78

Ти на мене ворогуєш?

Так змінилася відразу.

Буду скаржитись на тебе

Перед світом за образу.

Ох ви, устонька невдячні,

Нащо ж ви лихе казали

На того, кого так щиро

Що день божий цілували?

79

Ох, се знов ті самі очі,

Що колись мене вітали,

Знов уста ті самі любі,

Що так мило цілували!

Знов той самий голос чую,

Що мені й по ночах снився!

Але я вернувсь додому

Не такий, як був, – змінився.

Ті хороші білі руки

Знов кохано обіймають,

Та в моїм серденьку глухо,

Поцілунки не діймають!

82

По валах у Саламанці

Тихий вітер повіває,

Літнім вечором зо мною

Люба донна походжає.

І її стрункую постать

Мої руки обіймають,

Мені чутно, як зітхання

Груди горді їй здіймають.

Понад нами в темних липах

Вітер шепче полохливо,

Сни лихі бринить струмочок

Таємничо і журливо.

«Ox, sennora! серце чує, –

Хутко маю мандрувати,

І по мурах саламанських

Більше нам не походжати!»

84

Я бачу, що ти вже мене покохала,

По очах, по мові я теє пізнав;

Коли б твоя мати при нас не стояла,

То я б поцілунка від тебе дістав.

Ранесенько завтра я місто покину, –

Далеко жене мене доля моя;

В вікні я побачу русяву дівчину,

Їй щиро вклонюся, відходячи, я.

85

Над горами сонечко сходить з-за гаю,

Отари женуть… Тихий ранішній час.

Ти, любко моя, моє сонце, мій раю,

Коли б я побачив тебе ще хоч раз!

Біжу під віконце дівчиноньки швидко…

«Мандрую! прощай, моє щастя ясне!»

Даремне! в віконці дівчини не видко,

Ще спить… і у сні, може, бачить мене?

87

Тихо в полі, гай темніє,

Наступає літвій вечір;

Злотий місяць в синім небі

Любим промінням леліє.

Десь блищить водиця тиха,

Край струмка цвірчить десь коник,

Чутно плескіт у струмочку,

Чутно, як хтось дише стиха.

У струмочку ельфа красна

Там купається самотня,

І блищать пpи місяченьку

Її постать біла, ясна.

88

Темна нічка на дорозі, –

Я втомивсь, болить серденько; –

Тихий промінь благодатний

Ллє на землю мїеячевько.

Любе місяця сіяння

Прожене темноту ночі,

Стихнуть в серденьку страждання,

І роса умиє очі.

89

Смерть – се ніч спокійна, тиха,

А життя – се день гарячий;

Вже темніє, я втомився:

Вдень прийняв немало лиха.

Я в садочку заночую,

Там виводить соловейко

Голосні кохання співи,

Я крізь сон його почую…


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 148 – 166.


Переклади з Г.Гейне

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі переклади

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання