на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Переклади

Ліричні пісні давнього Єгипту

Передмова

Пісні, подані тут, не фантазія і не наслідування. Се справжні твори давньої єгипетської поезії, що доховалися до нашого часу на каміннях, у трунах молодих дівчат – і на смітниках великих давніх міст (через те декотрі маємо тільки в уривках). Кожна з них має більш ніж 3000 літ, одна тільки («Напис на стовпі») «молодша», бо походить з 700-го року до р[іздва] Х[ристового].

Перекладені вони на нашу мову не з єгипетського первотвору, звичайно, а з наукового німецького перекладу проф. А. Відемана [Див.: A. Wiedemann. Die Unterhaltungs-Literatur der alten Aegypter. – Leipzig. 1903], причому з прозаїчної форми повернені в віршовану. Зроблено се тому, що коли однаково точного перекладу дати не ножна, не бувши єгиптологом, і коли ритміка єтипетськото вірша та й сама вимова єгипетських слів нікому не відома (єгипетське ж письмо дає тільки ідеї, а не звуки), то зоставалося єдино можливим перекладати не букву, а дух первотвору. Дух же той, гадаю, не можна було б передати, перекладаючи пісню не піснею, а прозаїчним переказом, – не можна собі уявити ніякої пісні в такій формі. Крім того, деякі з тих пісень, попри екзотичні подробиці, в цілому промовляють чимсь таким близьким, знайомим, що ритм рідної нашої пісні самохіть пристає до того тричі тисячолітнього змісту. Таке було почуття перекладача, а якщо воно привело до помилки, то, може, колись український єгиптолог настане, що ту помилку поправить. Тим часом хотілося, показати хоч так сі зразки ясної, радісної поезії великого загадкового народу.

Доля того народу не була веселою – вся історія його пройшла під гнітом або своїх деспотів, або чужих напасників – і все ж таки десь бралася сила не закривати очей на радощі світу й життя; може, тому той народ і прожив так довго!.. Ясними радощами усміхаються сфінкси, веселі барви сяють навіть на стінах гробовищ і рідко трапляється сумний вираз на скульптурних та мальованих поличчях тих папірусових трун, де замикались мумії чорні. Така сама ясність і радощі духа виявляються і в перекладених тута піснях. Проф. Відеман вважає їх не «народними», а «літературними», але, минаючи вже те, що сі терміни взагалі не мають твердої наукової основи, українцеві, звиклому до своїх «високолітературних» народних пісень, скоріше, либонь, здається правдоподібним, що, власне, народна душа могла зродити сі співи, прості, нештучні і щирі, хоч не позбавлені й майстерності в вислові. В перекладі додержано якнайближчої точності щодо тексту, поданого у проф. Відемана, і ніде зміст не віддавався на жертву формі (скоріш навпаки), тож коли ці прадавні пісні промовляють до душі новітньому читачеві, то се буде заслугою не перекладача, а народу-творця.

А добре було б, коли б промовили! Скільки суму навколо, таким смутком повилася вся історія й сучасність наша, що морок починає опановувати душу і серце народу нашого, одбирати йому хіть до життя. Щоб набратися сили боротися з горем та лихом, треба мати хоч просвітки радощів – а їх так мало навіть в наших чудових, безсмертних народних піснях – нехай же хоч промінь радощів давнього, вже згаслого народу, як живий промінь згаслої зорі, звеселить нашу трудну путь хоч на хвилину. Може тому єгипетський народ жив так довго, що вмів почувати радощі навіть найтяжчого життя.

1

Ой далеко до берега того,

До розкошів закохання мого!

Поміж нами річка протікає,

На мілизні крокодил чигає.

Я пущуся річкою тією.

Та й поплину низом течією.

Не боюся я лихої долі,

Мчу по хвилях, мов по суходолі.

Від кохання виростав сила!

Маю чари, бо навчила мила.

2

(Уривок)

Як вона уста розкриє, щоб напитись поцілунку,

Я п'янію і без трунку!

Як надійде час вечірній, щоб для неї постіль слати,

Ой слуго, май пильнувати!

Ти повий тонким серпанком постать любу чарівниці,

Постели їй, мов цариці.

З полотна царського хуста маєш милій постелити,

Ще й олієм покропити…

3

Ох, якби я був при милій негритянкою тією,

Я б ходив слідком за нею!

Ох, тоді б на любу постать досхочу я надивився,

То б то радощів напився!…

4

Так любов до тебе всю мене проймає,

як вино водицю,

пахощі живицю,

Мов солодкий сік, що наскрізь проникає.

Ти ж, ти так спішишся, щоб уже скоріше

бути нам з тобою, –

рветься так до бою

Огир, що вбігає на побойовище.

По наказу неба милої кохання,

як вогонь, палає,

милого бажання

списом пробиває.

5

Чи ж моє серденько не пристало щиро

до твого кохання?

Я б тебе не кинув, хоч би дізнавав я

щодень катування,

Хоч би мене гнали в Сірію киями,

в Нубію різками,

Хоч би проганяли вгору канчуками,

в доли колючками.

Я ж би не послухав нічиєї ради,

Зроду б я не зрікся любої відради!

6

Ой ляжу я долі посеред осади,

уже ж бо я хворий з тяжкої досади.

Ось ідуть одвідать сусіди зблизенька,

а помежи ними йде моя миленька.

Оступись, лікарю, хай мила лікує,

тільки мила знає, що мені бракує.

7

На хуторі в коханої моєї,

де серед двору є нова криниця,

відскочив засув, двері відчинились, –

я чую – милая моя гнівиться.

Що, якби я був тим рабом придверним

і то б на мене сердилась дівчина!

Якби почув той гнівний голосочок,

від страху я б зробився, мов дитина.

8

Мій хороший! Серце прагне

господарити для тебе,

годувати, доглядати,

забуваючи про себе.

Щоб моя рука спочила на руці твоїй!

Якби ж ти мені відмовив

цілування-милування,

говорило б серце потай,

притлумляючи благання:

«Я самотнє серед ночі, зник величний мій!

Я тепера наче мертве, мов лежу в труні,

бо хіба ж не ти здоров'я і життя мені?..»

А якби ти привернувся

до мене близенько,

«От, знайшлося любе щастя!» –

мовило б серденько.

9

Кличе голос голубиний:

«Світ осяйний та милий!

Ой куди б нам полинути?»

Ні, голубоньку білий,

Ні, не клич, я ж тут, край нього,

я його обіймаю,

Ми так любо розмовляєм,

ми щасливі без краю!

Не розлучимось довіку,

ручка ручку стискає,

Де хороше походити,

він мене цроводжає.

Між усіма дівоньками

я найкраща на вроду,

Бо не журив мого серця

мій коханий ще зроду.

10. Напис на стовпі

(Хвала царівні)

Люба! Любе кохання її!

Люба! Любе кохання її перед всіми царями!

Люба! Любе кохання її перед всіми мужами!

Мила вона перед всіми жінками!

Люба в коханні царівна!

Ні з жінок, ні з дівчат щонайкраща не буде їй рівна!

В неї коси від темряви ночі темніші,

від ягід тернових чорніші.

В неї зуби міцніші від зубців кремінних в серпочка,

а рукою прислонені груди – немов два квітчасті віночки…

Далі напис розбито.

11

Спів, що вибито в храмі нагробнім покійного царя Антефа, що стоїть там перед співцем з арфою [Сей спів (під таким заголовком) знайдено переписаним у кінці одного збірника ліричних пісень про кохання, що тут перекладені].

Єсть же то Доброго Владаря наказ, хороша встанова,

щоб наше людськеє тіло зникало із часом минущим,

іншії ж речі величні тривали від літ предковічних.

Навіть боги, що колись панували, спочили в гробницях.

Люди, в шанобу заквітчані, розумом сяючі, й тії

в гробах поховані. Той, хто творив собі храми, –

де він тепер? Де поділись його всі діла?

Чув я слова Імготепа, слова Гордудуфа,

тож-бо за тії слова прославляють їх так по всім світі, –

де ж тепер місто царів тих і що їм тепера належить?

Мури їх знищено, міст їх немов не бувало ніколи.

І вістовець не приходить од їх, щоб за їх розказати

та призвести наше серце податись у тії місця,

звідки вони одійшли на той світ…

Заспокой своє серце,

щоб не вражалось воно, не журилось думками такими,

слухай бажання його, поки ти ще живеш на сім світі!

Пахощі лий на волосся твоє, із найтоншого льону

хай тобі буде одежа, покроплена сутим

соком чудовим, пахучим з усякого божого зілля.

Більше утіх заживай, аніж досі, нехай твоє серце

буде невтомним. Йому потурай і тому, що хороше.

Справи свої на землі так рихтуй, як наказує серце,

поки надійде до тебе той день, повний смертної муки,

день, коли бог нерухомого серця не вчує благання.

Слізьми життя не вернути людині, що зложена в гробі.

Отже, святкуй собі радісний день, не бажай відпочинку.

Бачиш, не дано людині забрати з собою маєтків,

бачиш, ніхто ж, одійшовши туди, ще назад не вертався.

12

Щиро народними проф. Відеман уважає отсі дві невеличкі пісеньки, написані над барельєфами. Одна написана над пастухом, що жене отару по залитих Нілом луках, а друга рад волами, що гарманують (молотять). Наводжу їх тут у примітці, бо вони не належать до загального характеру тих, що уміщені в тексті.

А. Пісня пастуха до отари

Ваш пастух живе з бідою,

день у день бреде водою;

він з рибою вітається,

з німиною змовляється.

Б. Пісня до волів

Молотіть собі, молотіть собі,

гей, ви, волики, молотіть собі!

Дбайте соломи собі на обрік,

а господарю пшениці на рік.

Не приставайте, не спочивайте,

бо не гаряче, сонце не пече.

[1.01.1910]


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 287 – 292.

Вперше надруковано в ЛНВ, 1910, кн. 9, стор. 385 – 390.

У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР вберігається неповний і недатований чистовий автограф (№ 3666).

У чорновому автографі (ІЛІШ, ф. 2, № 895), датованому 1 січня 1910 p., є закінчення передмови, яке не було надруковане.

Датується за чорновим автографом.

Подається за першодруком.


Переклади

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання