на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Поеми

Триптих

3. Про велета

(Казка)

Давно, в дитячий любий вік,

в далекім ріднім краю

я чула казку. Чула раз,

а й досі пам'ятаю.

Мені її розповідав

малий сільський хлопчина

без тенденційної мети,

бо він же був дитина.

Ні, він розказував її

з простотою святою

(я, може, помилку роблю,

що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку

вечірньою порою,

в той час, як захід розпалив

пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував

стареньку нашу грушу,

і щось таємне і жаске

нам заглядало в душу.

Одно до одного тоді

тулилися щільненько

маленькі «панна і мужик»,

бо їм було страшненько.

Я пам'ятаю очі ті,

наївні, круглі, карі,

неначе вчора то було,

що ми сиділи впарі,

Усе лякало нас: трава,

що тихо майоріла,

і гаю дальнього стіна,

що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій

ми певності не мали, –

хто знав, про що її гілки

«на мигах» промовляли?

А найстрашніші нам були

оті ставні тополі,

що вшикувалися в ряди, –

запевне, з злої волі!

Бо все те, запевняв Лаврін

(так приятель мій звався),

зросло на велеті тому,

що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись

не тілом лиш, а й духом,

всі людські пута й кайдани

зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла

ніяка міць ворожа,

поки на нього не прийшла

таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,

того Лаврін не відав.

Питала потім я й старих,

та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь

своїм ясним перуном,

а тільки сном його накрив,

немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, –

ні, часом кара божа!

Спіткала велета у сні

пригодонька негожа.

Ліг велет – думав, на часок,

та й спить уже століття,

землею засвітився весь

і марить про страхіття.

Бо скористали вороги

з його важкої млості,

безкарно точать з нього кров

і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все

залізними дротами,

припали до глибоких ран

неситими ротами.

Не раз до серця глибини

сягають хижі руки,

а велет спить камінним сном,

хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні

наморщить густі брови,

тоді стинаються й шумлять

гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,

він трохи ворухнеться,

по тілу корчі пробіжать,

уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,

гадають: «Ет, примара!»

Але ущухне божий гнів,

минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,

розправить руки грізні

і вмить розірве на собі

усі дроти залізні.

«Все, що налипло на йому,

одразу стане руба…» –

хлоп'я спинилось.

Нам обом волосся стало дуба.

«Коли ж він встане?» –

тремтячи, спитала я хлопчину.

«За рік, сто рік чи за безрік,

а може, й в сю хвилину».

Тут раптом вихор налетів,

і дерева здригнули.

Ми, як сполохані пташки,

до хати враз майнули…

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

то й казку сю згадаю.

Єгипет, 5.02.1913


Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 121 – 124.


Поеми

Перша | Попередня | Перелік | Наступна | Остання

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання