на Головну сторінку бібліотеки На першу сторінку Електронної бібліотеки творів Лесі Українки

 
 Біографія
 
 Твори
1Вірші
2Поеми
3Драматичні твори
2Інші твори
3Переклади
 
 Фольклорні записи
 
 Листи
 
 Фотогалерея
 
 Статті
 

Помилкові погляди Оксани Забужко на Лесю Українку

Микола Жарких

Зміст

Вступ

Обкладинка

Назва

Стилістика

Словник небувалих слів

Лесю Українку помилково зараховано до філософів

Ідеальна українка згідно уявлень О.Забужко

Коренева помилка

Гностичні теореми О.Забужко

1. Леся Українка – представниця гностичного світогляду

2. Оточення Лесі Українки було гностичним

3. Українська інтелігенція як носій гностицизму докорінно відмінна від російської православної інтелігенції

4. Гностицизм української інтелігенції походить з її козацько-шляхетського минулого

5. Українська козацька шляхта доби середньовіччя походить від гностично-лицарських сект європейського середньовіччя

6. Історичний песимізм Лесі Українки

7. Творчість Лесі Українки – поезія поразки

Що таке гностицизм

О.Забужко не розуміє текстів Лесі Українки

Помилкові погляди О.Забужко на драму «Блакитна троянда»

Помилкові погляди О.Забужко на драматичну поему «Одержима»

Хто така Оксана Забужко...

...і як вона воює проти народників...

...та проти соціал-демократів

Помилкові погляди О.Забужко на суспільне становище Лесі Українки

Вирок суду історії у «кримінальній справі» Лесі Українки

Висновки

За що я ціную Лесю Українку

Вступ

Стаття написана з приводу книги Оксани Забужко «Notre dame d'Ukraine», виданої у 2007 році київським видавництвом «Факт». Книга присвячена творчості Лесі Українки. Вона написана у жанрі, проміжному між міфографією і графоманією, і містить багато помилкових тверджень (тобто таких, які суперечать позитивним науковим фактам), а також ряд положень, які для мене є суб'єктивно неприйнятними.

Щоб зробити текст статті більш «гуманітарним», я свідомо відключив усі види форматування, які не є конче необхідними. Але читач має пам'ятати, що в статті є ряд елементів, винесених за межі основного тексту, таких як пояснення у спливаючих підказках (вони з'являються, коли курсор поставити на відповідний текст), сховані примітки (щоб їх побачити, треба клацнути по якірцю примітки) та посилання на зовнішні документи (по них треба клацнути, щоб відкрити їх у новому вікні).

Особливого клопоту завдали мені гумористичні елементи статті. У нас якщо не попередити, що збираєшся жартувати, а в кінці не скажеш, що жарт закінчено і можна сміятись – то ніхто й не помітить твого дотепу. Нарешті я здогадався скористатись засобами всемогутнього XHTML і почав виділяти жарти тегами <span class="Joke"> – </span>. Кожен може пересвідчитись, що це не жарт, якщо вивчить HTML-код статті, а не просто гуманітарним звичаєм ковзне очима по екрану.

Отже, читач може управляти елементами форматування за допомогою наступної групи вимикачів і відшукувати додаткові елементи змісту.

Обкладинка

Книга починається з обкладинки, і початок цей вкрай невдалий. В основу її покладено фрагмент фотографічного портрету Ольги Кобилянської і Лесі Українки 1901 р. Це один з ліпших фотопортретів Лесі Українки, але щоб зробити з нього обкладинку, сучасні горе-шанувальники Лесі вирішили у графічному редакторі нанести їй на обличчя три палаючі шрами від нагайки.

Той, хто хоче побачити цю обкладинку, має клацнути тут, щоб відкрити її в окремому вікні (я не хочу, щоб це бридке зображення з'являлось в моєму тексті).

Леся Українка зазнала в своєму житті багато страждань, але нагаями по обличчю її не шмагали – це факт незаперечний. Чого не було – того не було. Хоч який лихий був цар Микола 2 до українців, але за його правління Лесю Українку тортурам не піддавали. Потім наступила влада комуністів, які піддавали тортурам усіх підряд, але з образом Лесі Українки і вони такого чинити не наважувались.

І от тільки в незалежній Україні дійшло до того, що вдячні нащадки, не знаючи як виразити свою любов до Лесі Українки, покарбували їй обличчя канчуками. Такого не могло статись раніше через те, що

Там же не було такого ката,

Як...

Назва

Отже, книга має назву «Notre dame d'Ukraine», і видавництво вмістило її в серію «Висока полиця». Все це – не без значення, і те, що полиця не аби-яка, а саме висока, треба затямити – ще стане у пригоді.

Notre dame для француза – це те саме, що our lady для англічанина, nasza pani для поляка чи Госпожа – для росіянина, тобто богородиця. Українська мова не має для неї іншого означення, як богородиця чи божа матір, і тому щоб зробити назву одночасно і непрозорою, і «європейською», довелось вдатись до французької.

О.Забужко поставила запитання – яким чином Леся Українка опинилась в числі українських знаменитостей і навіть потрапила на двохсотгривневу купюру. На сторінках 31 – 53 своєї книги Забужко вибудовує дуже складну і малозрозумілу теорію цього явища.

Коротко (наскільки я, недостойний, годен збагнути таку премудрість) вона зводиться до наступного : в християнській культурі живе троїсте божество, в якому святий дух є жіночим божеством. Сучасна українська культура є секулярною, але структурно подібною до християнської, тому серед наших божеств також одне має бути жіночим – і от ним стала Леся Українка, персоналізація святого духа.

Ну, ми самі бачили Багдад і добре знаємо, що святий дух у християнстві є сутністю безтілесною і безособовою. Щодо його буцімто-жіночості нас і десять таких авторитетів, як О.Забужко, не переконають.

Простою мовою, О.Забужко вважає, що Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка утворюють триєдине українське божество. Хто тут є отець і хто син, кого з них і від кого породила notre dame d'Ukraine і яким ярмісом богородиця стала святим духом – всі ці важливі питання залишаються без відповіді. З точки зору міфографії воно і краще, бо міф має бути грандіозним, загадковим, таємничим і суперечливим – без цього він залишиться тільки літературним текстом.

В дійсності справа з культом Лесі Українки стоїть значно прозаїчніше. В середині 1970 року у зв'язку з наближенням сторіччя від дня народження поетеси у США було видано працю Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка : хронологія життя і творчості» (передмова до книги датована липнем 1970 р.). Радянське керівництво не дрімало і підготувало ідеологічну відсіч у вигляді постанови Центрального комітету Комуністичної партії України та Ради міністрів УРСР «Про відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки». Це був справжній бліцкріг – постанову датовано 17 липня 1970 р. Цією постановою товариші П.Шелест і В.Щербицький зобов'язали провести урочистий вечір, спорудити пам'ятник Лесі Українці в Луцьку, видати академічне зібрання її творів, відзняти кіножурнал, художній та документальний фільми про неї.

Всі на світі чудеса від начальства трапляються. От і в даному випадку чудо було старанно підготовано, організовано і затверджено вищим керівництвом України. Цікавіше інше – у постанові нічого не сказано ані про називання вулиць, площ і установ іменем Лесі Українки, ані про меморіальні музеї, ані про спорудження пам'ятника в Києві, ані про театральні вистави її творів. А все це робилося, і в цілому відзначення ювілею явно вийшло за рамки локального ідеологічного контрудару, який, на мій здогад, задумували вищезгадані товариші. Замість поліцейсько-бюрократичного «мєропріятія» було започатковано всенародне вшанування Лесі Українки.

Отже, культ Лесі Українки – дозволений начальством вияв українського патріотизму. І хоча начальство спохопилося і почало заарештовувати за любов до Лесі Українки, але пам'ятники будувались, книжки видавались і кінофільм було відзнято.

Ми бачимо, що всі основні складові культу Лесі Українки утворились ще за радянських часів; в добу незалежності до них додалися хіба що зображення на банкноті в 200 гривень та ювілейні монети.

От яким чином Леся Українка потрапила до числа наших національних знаменитостей. Фантазії О.Забужко на цю тему слід визнати безпідставними.

Стилістика

Книга написана дуже важким стилем; часто трапляються місця, де просто не можна зрозуміти, що хоче сказати автор. Ось вам приклад :

Тим більше мала б нас насторожити та обставина, що як хвора «багатостраждальниця» Леся Українка позиціонується в нашій культурі чи не настійніше, ніж як власне письменниця. Нехай І. Франко з О. Маковеєм, включаючи стан її здоров'я в літературно-критичний дискурс, ще підпали — може, й несвідомо — під вплив дискурсивних практик своєї доби; нехай тим самим ще дається пояснити й датовані 1924 роком (час пробудженого в Україні інтересу до Фройда й психоаналізу!) «критично-біографічний нарис» М. Зерова «Леся Українка», в якому історію життя письменниці зведено таки чи не виключно до історії її хвороби, та монографію М. Драй-Хмари, довірливо розпочату цитатою з М. Євшана, що Леся Українка, мовляв, належить до письменників, які поза творчістю «не мають біографії», а відтак її життєпис поділяється більш-менш на інтелектуальні й літературні впливи в молодості — та на «щорічні мандрівки в теплі країни» й «повсякденну боротьбу з смертю» в «другій половині життя» (у випадку неокласиків, щоправда, могли долучитися й інші об'єктивні чинники: як-не-як неокласики були взагалі першим поколінням, котре прочитало Лесю Українку, — поки вони не підросли, інших читачів, крім «мами і Люді», у неї навіть ліком було нерясно, і щойно в 1918-му, з початком національно-визвольних змагань, ознаменованих наверненням до української культури інтелігентного зрусифікованого елементу, можна було нарешті ствердити, як М. Зеров, що «для Л. Українки читач уже народився» в сенсі соціологічному, як певний суспільний прошарок; неокласики ж таки розпочали й наукове вивчення її спадщини, заклавши підвалини так званого «лесезнавства», їм ми завдячуємо першим — страх сказати, і досі найкваліфікованішим! — зібранням творів письменниці, виданим наприкінці 1920-х «Книгоспілкою» у 12-ти томах, і на їхню долю закономірно припала наймарудніша, «чорнова» дослідницька робота — первинний збір біографічного й архівного матеріалу та його текстологічне опрацювання, — відповідно, багатьох важливих сюжетів Лесиного життя вони на той час іще просто чесно не знали, обмежені тим, до чого були отримали доступ від рідних і близьких небіжчиці — свідків завжди безцінних, коли йдеться про живі деталі, але при окресленні цілої, як тоді мовилося, «сильвети» генія далеко не беззастережних, хоч би тільки в силу неминучої «історичної короткозорості», надмірної побутової близькости до предмета, — саме з їхніх, зокрема Квітчиних, уст була неокласиками так некритично прийнята на віру теза про буцімто відсутність у Лесі Українки суспільно значущої біографії, а відтак у полі зору немовби й не залишилося нічого іншого, як тільки ота «повсякденна боротьба з смертю», «тридцятилітня війна з туберкульозом», до того ж попередньо вже озвучена критикою і взагалі, надана до публічної диспозиції за загальним консенсусом української громади)... (с. 75 – 78)

Я признаюсь по щирості, що прочитав тільки перші 3 – 4 рядки цього унікального «речення», а далі лише пильнував, де, нарешті, з'явиться крапка.

Ну, що можна сказати про нього, окрім того, що воно довге, як собача пісня ? Мені згадались слова поета :

Если полюбить способен,

гуслям старым ты подобен :

ты едва лишь тронешь их,

как созвучий золотых,

беспорядочных и звонких,

рой летит, в словах прекрасных

унимая сердца пыл...

Все це ми бачимо у даному «реченні» : і любов О.Забужко до Лесі Українки, і потік золотих звучностей, і дзвінкий хаос, і рій прекрасних слів, в яких О.Забужко виражає свою любов... Бракує тільки змісту : немає ані підмета, ані присудка, а за зв'язку і не питай ! Тим-то я, говорячи про даний фрагмент тексту, і беру слово «речення» в лапки.

Речення, мої любі, – це об'єкт, який має підмет, має присудок, висловлює закінчену думку і закінчується крапкою. Так встановили старі українські граматисти, і доречно встановили : коли хто має закінчену думку і хоче передати її іншим, має писати саме так. А в цитованому фрагменті з усіх ознак речення є хіба що крапка в кінці. Але щоб зупинити потік слів, який розлігся на чотири сторінки книги, однієї крапки вочевидь мало, і довелось підсилити її дію, поставивши ще дві додаткових крапки.

Такі «речення» трапляються по всьому тексту (с. 44 – 45; 115 – 116; 158 – 159; 166 – 168; 307 – 309; 310 – 312; 560 – 561). Для них навіть вигадана спеціальна теорія «жіночого речення», викладена на с. 211. Таке речення не має ані підмета, ані присудка, ніже зв'язки. Воно складається з трубних звуків та знаків пунктуації :

Погодите, медведь, не ревите,

Объясните, чего вы хотите !

А он только «Му !» да «Му !»,

А к чему, почему – не пойму.

Оця ведмежа розмовність (яка для росіянина так само священна, як для українця – собача пісня) і є найліпшим зразком любого авторці жіночого речення. Теоретично воно, можливо, виглядає цікаво, але практично – кладе важку перешкоду для того, хто хоче щось зрозуміти в аналізованій книзі.

Словник небувалих слів

Авторка сама усвідомлює, що пише незрозуміло, але причину цього вона вбачає не в собі (не в своїй нездатності висловлюватись ясно), а в усіх інших, і скаржиться на

відсутність в сьогоднішній українській культурі, навіть в межах так званої «академічної спільноти», елементарного мовного консенсусу, єдиного нормативного розуміння засадничих для сучасної гуманітаристики термінів та понять. За таких умов будь-яка полеміка з уявними опонентами по ходу писання унеможливлюється (с. 37 – 38).

Простою мовою, українці ще не доросли для сприйняття такого високопарного вчення, яким є, за власним визначенням авторки, її «грубецький том літературної езотерики» (с. 8).

Розуміння авторського тексту (а тим більше – думок автора) дуже ускладнюється через любов О.Забужко до ефектних пустопорожніх виразів, які вочевидь не можуть мати ніякого смислу. Оскільки вони фігурують у тексті, то вони мали б щось значити, але що саме – нікому не відомо. Я навіть склав короткий словничок таких виразів.

Феміністична методологія (с. 43). Ну, методологія, як пояснюють словники – це наука про методи пізнання, про їх співвідношення, взаємну залежність, межі застосування і границі достовірності. От, скажімо, вибух ядерного реактора можна вивчати методом спостереження (тобто почекати, поки якийсь реактор вибухне), методом натурного експерименту (взяли та й висадили і дивимось, що буде), методом математичного моделювання (безпечніше для публіки, але менше очевидно), методом аналогії (порівнюючи з падінням метеориту чи виверженням вулкану), і т.д. От методологія і повинна вказати нам, який метод чи групу методів треба вжити, щоб отримати достовірне знання про предмет.

А що феміністичного ви можете вказати в порівняльному методі чи методі статистичного аналізу ?

Феміністична методологія неможлива з тієї ж самої причини, з якої неможлива феміністична арифметика чи феміністична ботаніка. Хіба б то була така арифметика, де двічі два дорівнює стеариновій свічці, і така ботаніка, де на вербі груші ростуть.

Зрештою, є й аргумент від практики : коли Софія Ковалевська відкрила третій випадок точного інтегралу обертання твердого тіла (1888 рік), то вона діяла тим же методом, що й її попередники Леонард Ейлер та Жозеф Лагранж. В результаті «випадок Ковалевської» вивчають студенти-механіки по всьому світу. А що рівноцінного відкрили ті, хто керувався «феміністичною методологією» ?

Зробити позитивний внесок в науку – то не така проста річ, як поставити поруч два красивих учених слова у сподіванні на те, що вони в сукупності будуть позначати щось нове і корисне.

Феміністична критика (с. 42, 118). Це логіка буває звичайна, абсурдна і жіноча (тобто така, що в порівнянні з нею навіть абсурд виглядає логічно). А от критика – вона або просто критика, або просто абсурд. Це так само ясно, як нуль помножити на нуль – буде нуль.

Відчуваючи слабкість своїх «теоретичних засад», О.Забужко кидає анафему на всіх, хто сумнівається в існуванні «феміністичної критики» :

Не дивно, що саме феміністична критика (Р.Веретельник, С.Павличко, В.Агеєва), безпомильно впізнавши «своє», змогла нарешті твердо встановити у Лесі Українки цю первинність «жіночого проводу», – здобуток, евристично неоціненний і, на щастя, остаточний і оскарженню не підлягає [? такий, що оскарженню не підлягає ? – М.Ж.], всі спроби його опротестувати вражають нестак навіть неприхованою мізогінією [? не неприхованою ? – М.Ж.], як, головно, тою кричущою інтелектуальною безпорадністю, котра мимохіть наводить на гадку про «лисенківців» і «мічурніців» у боротьбі з «буржуазною лженаукою» генетикою. (с. 405)

Якщо оминути властиву «жіночому реченню» боротьбу підмета з присудком і врахувати, що з точки зору «феміністичної методології» заперечення заперечення – це те саме, що й заперечення заперечення заперечення, то сила цитати виходить така : той, хто не вірить у феміністичну критику – ретроград на кшталт «біолога-мічуринця». Анафема !

Якби справа дійсно стояла так ясно, то таких прокльонів не було б потрібно (істинність таблиці множення, чей же, анафемами не підтверджують). Відай, є ще в Україні люди із здоровим глуздом, які не вірять в існування феміністичної критики просто через те, що за нею не числиться ніяких позитивних здобутків.

От і я, прочитавши книгу О.Забужко, пересвідчився, що всі розмови про «феміністичну критику» – це просто спроби замаскувати відсутність конкретних результатів. І тут ніякі анафеми не допоможуть.

Феміністична теологія (с. 197). Це поняття є найбільш зрозумілим серед незрозумілих. Якщо звичайна теологія займається основоположним для існування людства питанням про те, скільки чортів можуть розміститись на вістрі голки, то феміністична теологія з'ясовує питання, чи зручно їм там – на вістрі голки – кохатись.

Трансфізичне бачення (с. 51). Бачити у прямому значенні – це отримувати інформацію про зовнішній світ за допомогою електромагнітних хвиль довжиною від 400 до 800 нанометрів (які спрощено звуть світлом або світловим випромінюванням). Таке бачення можна називати фізичним, хоча це визначення нічого не додає, оскільки інакшого способу бачити не існує. Отже, «трансфізичне бачення», якби воно існувало, мало б означати отримання інформації без допомоги такої грубої і прикрої субстанції, як електромагнітні хвилі. Хто уподобав собі оце «трансфізичне третє око позасвітньої мудрості» (с. 50) – читайте Лобсанга Рампу, а Лесі Українці дайте спокій.

Братерський дух «комітату» з виборною демократією, заснованою на моральному, а не на дисциплінарному праві (с. 319).

Я вирішив дізнатись, що значить загадкове слово «комітат» (звичайно, як автор «Бібліографії старої України» я добре знав, що комітат – це назва адміністративної одиниці в Угорщині, тобто район чи повіт, але це значення тут явно не підходить). Інтернет поцікавився в мене, чи я не помилився в наборі слова, чи не хотів я написати «комітет». Я йому : «Я знаю, що я хочу». Інтернет мені : «Комітат (від середньовічного латинського comitatus – графство, нім. Komitat, угор. megye), назва адміністративної округи в Угорщині». З цим запитом я пересвідчився, що я знаю те, що знають усі, а усі, в свою чергу, знають тільки те, що знаю я. «І ніхто того, браття, не знає, // що собі Оксана Забужко думає-гадає».

Дискурсивний резервуар (с. 126). Не вмію доповісти, що воно таке. Може, те саме, що й екскурсивна ємність, а може, це поняття ближче до суккурсивної цистерни. А може – чого не буває ! – це щось подібне до інкурсивного сховища ?

Далі я ставлю читачам завдання для самостійної роботи – пояснити, що могли б значити наступні вирази книги :

Самозрежисована смерть (с. 108)

Свідомість гендерної тожсамості (с. 111)

Сексуально-політична парадигма (с. 113)

Гендерний маркер (с. 136)

Есхатологічна велич шлюбу (с. 160)

Гіпнагогічні галюцінації (с. 221)

Божиста іскра трансцендентної любові (с. 224)

Ерос Майдану (с. 316)

Потужний струмінь своєрідної аристократичної контрреформації на світський лад (с. 335)

Система загублених смислів української історії (с. 403)

Гностико-феміністична переакцентуація (с. 404)

Лицар-трікстер (с. 410)

Релігійна вірність саме шлюбу, а не нареченому (с. 441)

Духовно-комунікативне поле (с. 540)

Всі ці вирази (більше я пошкодував виписувати) є незрозумілими, а тому з їх допомогою не можна нічого пояснити. Навпаки, з їх допомогою можна тільки заплутати будь-яку справу. Річ у тім, що будь-яке речення, яке містить подібні незрозумілі вирази, само стає незрозумілим (і як наcлідок – ложним) :

What is null propagation? Well, it means that if you evaluate an expression like

a + b + c + d + e

and if any of the intermediate results is null, the result of the expression is null (and therefore false), without an exception being raised.

(Це правило, зрештою, добре відоме кожному програмісту.)

Внаслідок оцього поширення незрозумілості книгу О.Забужко мимоволі доводиться читати за методом червоноармійця Чулкова із кінофільму «Бумбараш» : «Таблиці й картинки пропускаю, а у пролетарську суть вникаю».

Своєю книгою Оксана Забужко довела, що й українською мовою можна писати незрозуміло – тобто в цьому відношенні ми вже зрівнялись із «Європою», де незрозумілі книжки видаються усіма мовами.

Лесю Українку помилково зараховано до філософів

О.Забужко цитує такі слова Ю.Шевельова : «Не можна писати історії новітньої української філософії, обминувши творчість Лесі Українки». Авторка солідаризується з цими словами і знаходить, що у драмі «Руфін і Прісцілла» «всі її історіософські погляди систематизовано в цілісну, струнку концепцію» (с. 170).

Напевно, шановний професор пожартував ! А Оксана Забужко, котра – відома річ ! – жартів не розуміє, сприйняла ці слова буквально.

Насправді ці слова (принаймні у вигляді цитати, поза контекстом) виглядають гірким жартом. Виглядає так, що української філософії взагалі не існує і вона потребує для себе славних імен хоча б заради одного тільки числа. І це сталось у країні, де професійні виклади філософії провадились принаймні з 2 пол. 17 ст. (у добре всім знаному Києво-Могилянському колегіумі та у менше відомих Львівському університеті й Замойській академії); де на кінець 19 ст. було чотири університети (у Львові, Харкові, Києві та Одесі), в кожному з яких була кафедра філософії (а це таки осередки професійних філософських студій); в Російській імперії на той час випускались три спеціальних філософських журнали («Вера и разум» виходив з 1884 року, «Философский трёхмесячник» – з 1885 р., «Вопросы философии и психологии» – з 1889 р.); зрештою, в цей час (у 1900 р.) у Парижі відбувся перший міжнародний філософський конгрес.

І яке ж відношення до цієї професійної філософської діяльності мала Леся Українка ?

1. Вона не навчалась на філософському факультеті.

2. Вона не посідала кафедри філософії і не викладала філософію.

3. Вона не опублікувала жодної статті у філософських журналах.

4. Вона не написала жодної спеціальної філософської праці.

5. Вона не брала участі у філософських товариствах і паризькому конгресі.

Цей перелік можна продовжувати, але ясно, що Лесю Українку зараховано до історії філософії «оплошно и не справясь с делом». Вона служила по іншому відомству – художньої літератури.

Ентузіасти зміцнення української філософії коштом Лесі Українки, здається, плутають світогляд і філософію. Світогляд має кожна людина. Кожен має якесь уявлення про те, чому сонце зранку сходить, а ввечері заходить (натурфілософія), що є добре, а що погане (етика), що є красивим (естетика). Має такий світогляд і письменник; він виражає його у своїх творах, і тому твори можуть бути джерелом для реконструкції світогляду.

Філософія, простою мовою, це світогляд упорядкований, усвідомлений, теоретично осмислений, відділений від інших видів розумової діяльності і викладений у систематичній формі (запевно, не-художній !). Для того, щоб бути письменником, треба мати ясний світогляд, тобто чітко розуміти, що треба сказати людям; але від ясного світогляду до теоретичної системи абстрактних понять лежить дуже довгий шлях, і далеко не кожен письменник має освіту, здібності й нахил до такого теоретизування (Леся Українка однозначно нічого цього не мала).

Тому при кожній реконструкції світогляду письменника за художніми творами є небезпека надати цим поглядам більш струнку, теоретичну і абстрактну форму, ніж вона була у письменника, видати власні погляди критика-реконструктора за питомі. Ми ще побачимо приклади таких невдалих реконструкцій у книзі О.Забужко.

Що ж стосується історіософії, то мені відомий тільки один художній твір, який без натяжки можна розглядати в цьому контексті. Я говорю про роман Л.Толстого «Війна і мир», власне про епілог, де автор узагальнює історичний матеріал роману і формулює свої погляди на причини історичних явищ прямо, мовою абстрактних понять, а не мовою художніх образів.

Досить порівняти цей текст з драмою «Руфін і Прісцілла», щоб переконатись, що остання до історіософії не має ніякого відношення. В драмі не йдеться ані про категорію причини, ані про наслідок, ані про історичний процес, – коротко кажучи, немає жодного терміну, який належить до історіософії. Тому намагання О.Забужко видобути якусь «історіософію» з цієї драми є довільними фантазіями.

Ідеальна українка згідно уявлень О.Забужко

Погляди О.Забужко на особу Лесі Українки плинуть у книзі хаотично і незрозуміло. Заперечувати всі її вигадки – справа невдячна, бо повторювати на кожну безпіставну фантазію, що вона є xvantasia bezpidstaviensis – то кому завгодно обридне.

Але якщо підсумувати всі зауваження, які висловлює О.Забужко з приводу особистості Лесі Українки (і неправильних, на думку О.Забужко, оцінок її в до-забужківському періоді української літературної критики), то виходить наступна картина :

1) здорова спортивна фігура – гладка й загоріла;

2) сексуально приваблива :

у неї завжди троє cicisbei,

крім чоловіка.

3) мати кількох дітей (чому б і не шести, як Олена Пчілка ?)

4) багата як холера – її кабінет на другому поверсі скромної (бо тільки чотириповерхової !) хатинки у Кончі-Заспі виглядає люксово;

5) геніально обдарована (навіть про-офесори і ак-кадеміки в захопленні); керуючись феміністичною методологією, вона втілила ідею жіночої логіки у новітній операційній системі FemOS;

6) феміністка, авторка трактату «Як я ненавиджу чоловіків», який починається словами : «Спочатку я ненавиділа тільки тих, що не хотіли мене кохати, але потім навчилась ненавидіти їх усіх – і мертвих, і живих, і ненароджених».

7) поетеса, склала сама собі епітафію :

Як помру, то поховайте

Біля Орбакайте...

8) до семидесяти років незмінно прекрасна, як Анжеліка в романах Голонів;

9) розтанула, як Снігуронька у казці Островського (блаженна смерть);

Артеміда Ефеська – прототип пам'ятника Лесі Українці згідно уявлення О.Забужко

10) на її могилі вдячні співвітчизники вивершили бронзову статую зі срібним обличчям і золотою косою як персоніфікацію первинності жіночого проводу (скинувши при цьому з п'єдесталу застарілого боввана Перуна, у якого срібною була тільки борода, а золотими – тільки вуса). Написавши на п'єдесталі вищезгадану епітафію, товариші побачили, що виходить якось недокінчено і не зовсім ясно. Тоді вони під епітафією зробили ще підпис «Леся Українка» – вже ж не інакше !

На таку Лесю всі б молилися, бо в неї як у богині Астарти – кожен знайде саме те, що йому найбільше потрібно.

На таку Лесю і я, запеклий атеїст, молився б – хоча б заради того, щоб в операційну систему FemOS була включена підтримка передової технології SoIP (Sex over Internet Protocol).

От якої Лесі Українки нам треба ! А то що нам торочать про революціонерку, демократку, матеріалістку та атеїстку, про тяжко хвору, ніким не люблену дівчину, перейняту особливою відповідальністю за долю свого народу. А якщо сама Леся Українка на цей монумент скаже : «Я не Астарот», так ми її нагаями – нам, феміністичним критикам, видніше, які речі нині йдуть у Джобсона.

Коренева помилка

Книга О.Забужко написана дедуктивним методом : з аксіом виводяться теореми, з цих теорем – інші теореми, і потім все це прикладається до практики і робляться спроби убрати цей структурний каркас книги у декор із цитат з творів Лесі Українки.

Сам по собі такий метод писання ніяких заперечень не викликає – пишуться ж таким методом підручники геометрії та теоретичної механіки, і все виходить гаразд. Проблема полягає в тому, що висхідна аксіома чи система аксіом має бути правильною. А правильність аксіом визначається тим, що вся сукупність наслідків цих аксіом узгоджується з дійсністю.

Всю дедуктивну систему книги можна звести до наступних аксіоми (1) та теорем (2 – 7) :

1. Леся Українка – представниця гностичного світогляду.

2. Оскільки гностицизм має передаватись із уст в уста, оточення Лесі Українки також було гностичним.

3. Українська інтелігенція як носій гностицизму докорінно відмінна від російської православної інтелігенції.

4. Гностицизм української інтелігенції походить з її козацько-шляхетського минулого.

5. Українська козацька шляхта доби середньовіччя походить від гностично-лицарських сект європейського середньовіччя.

6. З гностицизму Лесі Українки випливає властивий їй (буцімто) історичний песимізм.

7. З песимізму Лесі Українки випливає визначення її творчості як поезії поразки.

«Все це в корені невірно» – так часто говорять, коли хочуть щось рішучо заперечити. Стосовно книги О.Забужко цей вираз треба розуміти не фігурально, а буквально : помилковим є саме кореневе твердження, аксіома гностицизму Лесі Українки. Всі інші помилки книги є логічними наслідками цієї кореневої помилки.

Помилковість цієї аксіоми випливає з того, що кожен її наслідок стоїть у кричущій суперечності з фактами. Щоб притягнути якусь фактичну основу до своїх теорем, О.Забужко вдається до неймовірних фантазій та прямих перекручень життя і творчості Лесі Українки. Необхідність таких «дослідницьких прийомів» мусила б насторожити автора і змусити його вдатись до ревізії всієї системи своїх поглядів у пошуках помилки. Але тоді книга не була б написана.

Натомість О.Забужко, твердо впевнена у правильності своєї аксіоматики, сміливо городить одну беліберду поверх іншої. В цьому їй дуже допомагає відсутність почуття гумору: там, де інший автор зупинив би політ своєї фантазії через побоювання виказатись у смішному стані, О.Забужко фантазує все далі і далі, як би комічно це не виглядало.

Отже, далі я детально розберу цю гностичну аксіому і розлого продемонструю, до яких видимих фантазій і перекручень вдається автор, щоб цю аксіому якось підперти.

Гностичні теореми О.Забужко

Оскільки я не люблю бути голослівним, то я закликаю читачів набратись духу і спробувати прочитати оті «жіночі речення», в яких автор висловлює свої теореми.

1. Леся Українка – представниця гностичного світогляду

Головне культурне послання Лесі Українки – любовний міф, який вона внесла в українську культуру і своєю творчістю, і своїм життям. Любовний міф Лесі Українки є автентичною української версією західноєвропейського секулярного міфа amor fati, в основі якого лежить формально переможена канонічним християнством неперервна дисидентська традиція гностичних єресей пізньої античності та середньовіччя (с. 160 – 161).

Змістом творчості Лесі Українки є не любов, а революція; не любовний міф, а міф «Україна», який дає мету революційній боротьбі – ось що дала нам Леся Українка.

Феноменальна чуткість Лесі Українки до кожного історичного прояву гностичної традиції, якийсь дійсно особливий у неї художницький і культурологічний «інстинкт на єресь», змушує сьогодні зовсім не жартом застановитися над питанням, ким же, властиво, вважати її саму – чи єресіологом, критиком ортодоксального християнства з позицій відкинутої ним «релігії любові», а чи, чого доброго, прямою продовжувачкою, у своїй творчості, тієї самої гностико-маніхейської традиції, «єретичкою», що залишила нам у спадок свої власні апокрифи, які для секулярної культури у своїй власне-«апокрифічній» якості уже маловрозумливі, та й просто невчитні (с. 192 – 193).

Наскрізна в Лесі Українки життєво-світоглядна тема любові-жертви, послідовно відстежена у своєму розвитку через низку її магістральних творів, привела нас до розуміння істинної природи її «культурного дисидентства» як релігійного – антитетичного християнству, заснованого на давній і широко розгалуженій традиції дуалістичних (гностичних) «жіночих» єресей. Її персональна «історія єресі» розбудовується в самостійний авторський гностичний міф (с. 215 – 216).

Реальну антитезу християнству становлять не міфічні жіночі єресі, а науковий атеїзм.

В Лесі Українки гностичний міф, навіть у таких начебто «питомо українських» речах, як «Лісова пісня», переважно говорить «мовою» західноєвропейської, романо-германської культури, зокрема у формах її найповніше літературно артикульованого дуалізму – лицарсько-катарської містики (с. 279).

Вираз «лицарсько-катарська» є безглуздим, так само як шахтарсько-кобзарська, але О.Забужко користується ним залюбки.

Тези О.Забужко – це просто reengineering of Lesja Ukrainka (в українській мові такого слова нема; воно означає повне перепроектування або докорінну переробку якогось предмету), в процесі якого від старорежимної Лесі Українки залишається хіба що шкура (та й то, як ми бачили, подерта графічним редактором, неначе нагаями). Мета цих елюкубрацій (тобто непотрібних і пустопорожніх розумових вивертів) О.Забужко – надати авторитету своїм гностико-маніхейським теоріям, підшиваючись під авторитет Лесі Українки.

Неначе відчуваючи, що вже геть забрехалась, О.Забужко робить таке застереження :

Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела мову про об'єктивне значення Українчиної міфотворчості, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії. А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалась й визнавалась нею самою, далеко не є риторичним (с. 283).

Власне прогностичне мислення Лесі Українки мало, за всіма ознаками, природу суто візіонерську, пророцько-шаманську (с. 221). Леся Українка була абсолютно несвідома свого містичного обдаровання і на власний розсуд користуватись ним не вміла (с. 222).

Ясна річ, що О.Забужко хоче похвалити Лесю Українку, але уміння авторки далеко нижче її старання. Ніякого непорозуміння нема : з тексту О.Забужко ясно випливає, що Леся Українка сама не розуміла того, що писала. І такий «оригінальний» погляд не є для О.Забужко випадковою обмовкою – скоріше дослідницьким правилом :

В.Стус без усякого знання про гностичну містику, тобто сам не розуміючи того, що каже, висловив був інтуїтивно геніальний здогад (с. 452).

Який саме здогад було висловлено у такому непритомному стані – це для нас не цікаво (і що може бути цікавого у маячні непритомної людини ?). Але можна вважати доведеним, що згідно погляду О.Забужко, творче озаріння відбувається без участі розуму. Це – безпідставна фантазія.

То как зверь она [Леся Українка] завоет,

То заплачет, как дитя

– таким, згідно О.Забужко, був творчий метод нашої поетеси. Просто дивина бере, як оці завивання, будучи списаними на папері, дають якийсь об'єктивний смисл...

Насправді Леся Українка була прекрасно свідома того, що вона писала, і користувалась своїм творчим даром цілком свідомо і раціонально. Неймовірні комбінації О.Забужко, з яких треба виплутуватись за допомогою таких самоспростувань, є наслідком нещасливого бажання видобути з творів Лесі Українки якийсь «гностичний зміст», котрого там в дійсності нема.

Може знову постати питання – нащо розбирати книгу, написану в стані несвідомого завивання. На це я скажу, що О.Забужко тільки декларує такий творчий метод, але сама ним не користується. Уявити собі, щоб несвідомий потік символів виливався на клавіатуру, а потім на жорсткий диск (отже, й Ctrl+S час від часу натискався); потім з диску перенесений до видавництва, там змакетований, розтиражований і проданий – і щоб усе це можна було зробити у нестямі ? Це щось зовсім несвітське.

2. Оточення Лесі Українки було гностичним

Профанація такою знакової постаті, як Леся Українка, триватиме у нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько-лицарської культури (с. 8)

Такого контексту і такої культури не було. Леся Українка – різночинець у стані соціал-демократів.

Перші покоління українських народників були «духовними лицарями» дантівського типу. Керуючись у своїх діях тим самим шляхетсько-лицарським кодексом служіння і посвяти і розбудовуючи свій рух за тією самою лицарсько-орденською моделлю («таємного товариства»). Стара Громада – аристократична езотерична організація релігійного типу (с. 325). [Подібне твердження повторено на с. 383 – тобто не випадково]

У національному русі 19 ст. ми маємо чітко виражену «локальну спільноту», яку можна цілком неметафорично і без усяких натяжок скваліфікувати як реформований, згідно з викликами модерної доби, релігійно-лицарський орден – як за генезою, так і за символом віри (с. 392 – 393).

Ми пам'ятаємо, ще поручик Лукаш вважав чеський народ чимось на кшталт таємної організації, від якої краще триматись осторонь. Якщо українці – справді таємний гурток, такий собі «Союз меча і орала», то логічно було б визнати великого комбінатора Остапа Бендера архетипальним українцем. Для успіху українцям не вистачає енергії, кмітливості і... знання Кримінального кодексу.

3. Українська інтелігенція як носій гностицизму докорінно відмінна від російської православної інтелігенції

Категорично неприпустимо змішувати докупи українське народництво 1840 – 1880-х рр. з його російським аналогом (с. 299 – 300).

Більше цитат до цієї тези і мої міркування з її приводу дано нижче, в розділі про війну О.Забужко проти народників.

4. Гностицизм української інтелігенції походить з її козацько-шляхетського минулого

А от Україна шляхетська, «косачівсько-драгоманівська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у 20 ст. скінчилася, схоже, безповоротно (с. 10).

Наше середньовіччя – києво-руське, не європейське; ані Косачі, ані Драгоманови до шляхти не належали.

Саме Україна шляхетська, «Українчина», є найбільш відпірною, найтрудніше піддатною на всяке вульгаризоване тлумачення (с. 12).

Українчина Україна існує, а шляхетська – ні. Українчина Україна – це міф, але новітній і продуктивний. А що кожен міф ховається за тисячоліття – то це закон жанру. Ще Драгоманов у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» зауважив, що історичні аргументи завжди є проти змагань українських націоналістів до незалежної держави.

Українчина «лицарська служба» святому духові, глибоко аристократична віра «досконалих» розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була генетично лицарською – з культури колишньої козацької шляхти (с. 290).

Козацька шляхта у О.Забужко – це не обмовка, вона залюбки вживає це сполучення як термін (с. 302 та ін.), явно не розуміючи змісту цих слів. Але я не буду про це розводитись, бо моя стаття і так розрослася більш ніж треба.

5. Українська козацька шляхта доби середньовіччя походить від гностично-лицарських сект європейського середньовіччя

Наші «мальтійські лицарі» – запорожці, хронологічно останній з військово-чернечих орденів європейського середньовіччя (с. 322).

Запорожці не були мальтійськими лицарями – вони навіть називались інакше. Хто цікавий дізнатись, чим справді були запорожці – читайте мій енциклопедичний довідник «Українське козацтво».

Братства є продовженням тої самої великої релігійної альтернативи, яку вогнем і мечем було випалено в Провансі і Лангедоку (с. 362).

Братства не були гностичними сектами. Хто цікавий дізнатись, чим справді були братства – читайте мій енциклопедичний довідник «Українська культура».

Леся Українка є для нас самовидцем і трубадуром загиблої кількасотлітньої культури українського лицарства (с. 394).

В «Камінному господарі» маємо міф української лицарської спільноти, пам'ять про яку вже затерлася (с. 496).

Пам'ять не затерлася – просто такої спільноти не існувало. Тим-то я не можу сказати : «Читайте мій енциклопедичний довідник такий-то». Оскільки не існувало самого явища, то природно, що нема й літератури про нього. Хіба що ви прочитаєте мій енциклопедичний довідник «Україна 13 – 18 ст.» і самі переконаєтесь, що справді цієї літератури нема. З приводу цієї міфічної загибелі неіснуючого предмета тільки й можна зітхнути :

Такий спасенний Арарат втопити...

6. Історичний песимізм Лесі Українки

Леся Українка не прощає християнству того самого, чого йому не прощала і вся гностична традиція – відмови визволяти світ в історичному часі, тепер-і-тут. Не прощає, інакше кажучи, конформістського погодження християнства з наявною, в різних формах поневолення, суспільною історією. В остаточному підсумку питання між двома таборами стоїть не про що, як про сенс історії – про те, чи можлива в історії духовна свобода, чи ні ?

Відповідь Лесі Українки на це питання однозначно негативна. Рідко хто із сучасних їй мислителів зіставний з нею за пафосом історичного песимізму – просто-таки цілковитою відсутністю будь-яких історіософських ілюзій (с. 217 – 218).

У ряді творів Лесі Українки «наскрізним тлом виступає глибинна недовіра до майбутнього (щоб не сказати – страх перед ним)» (с. 220).

Історія не має сенсу так само, як не має її обертання Землі довкола Сонця.

Духовна свобода знаходиться всередині людини, і якщо людина хоче бути духовно свободною, то вона може нею бути за будь-яких умов, незалежно від якої б то не було історії. Інша справа, коли людина, з одного боку, хоче бути духовно свободною, а з другого боку, хоче стати секретарем райкому комсомолу, чи одержати Шевченківську премію, чи щоб її книга з викладом духовної свободи була видана на казенний кошт і предписана до обов'язкового вивчення у школах. Тут справді, бувають такі історичні періоди, коли за пориви до свободи нагороджують чинами й орденами, а бувають і такі, коли за ці самі пориви знищують книги і кидають авторів до в'язниць.

Але що може зробити начальство (яке часто в порядку самоцензури звуть «історією») з духовно вільною людиною, такою, яка повністю несе царство боже всередині себе ? Не пригадую, хто з отців християнства писав : «Ну як мене можуть покарати ? Вигнати – але бог буде зі мною хоч і на краю землі; забрати майно – але я прийшов у світ без майна і відійду з нього, не взявши ані шеляга; позбавити життя – але я все одно помру...»

Історичного песимізму у Лесі Українки нема – є здоровий оптимізм суспільного руху, який знаходиться на піднесенні і впевнено йде до перемоги. Оцю перемогу вона наближала своїми творами.

7. Творчість Лесі Українки – поезія поразки

«Програма історичної поразки» з засади закладена в гностичному міфі Лесі Українки, – адже, нагадаю, в історичному часі духовне звільнення для гностика неможливе (с. 393).

Абстрактно ця теорема виглядає непогано, але не стосується Лесі Українки. Творчість Лесі Українки пронизана духом рішучої революційної боротьби і скорої повної перемоги. Щоб у цьому переконатись, досить перечитати такі твори, як цикл віршів «Невільничі пісні», поему «Роберт Брюс», драматичну поему «На руїнах» – ці тексти є найліпшою відповіддю на фантастичні побудови О.Забужко.

Що таке гностицизм

На думку О.Забужко, гностицизм – це всюдисуща і всеохопна павутина, тим дієвіша й ефективніша, що ніяких слідів її існування ніде нема :

Наскільки справді грунтовним було знайомство письменниці з так званими гностичними єресями – з ранньохристиянським валентиніанством, з маніхейством (яке теж початково було розвинулося з лона християнства) та його впливом на суфійську містику і вірменську єресь павликіан, відтак і на балканську – богумилів (яка в середньовіччі була – NB – вельми поширена й на Україні!), і, через неї, шляхом з Далмації на Прованс і Лангедок – на надзвичайно впливову в пізньому середньовіччі єресь катарів, у Провансі званих альбігойцями. Саме ця остання павіть гностицизму і лягла в основу західноєвропейського любовного міфа – через супутню їй і наскрізь перейняту її ідеями й символами лірику трубадурів (с. 155).

В свій час мені вже доводилось двічі оцінювати твори, в яких містилась оця система всепроникної маніхейської павутини. Першим був роман В.Чівіліхіна «Пам'ять», де ця теорія згадувалась у зв'язку з ісмаілізмом Мамая. Вдруге цю теорію розвивав Л.Гумільов у книзі «Давня Русь і великий степ». Але в цих книгах розглядувана теорія була викладена побіжно, лише як заповнення між опорними (несучими) конструкціями книг. Не можна не зауважити, що обидві ці книги є вкрай невдалими, сумбурними і непереконливими, але виводити ці якості безпосередньо із віри авторів у всесвітній гностицизм було б нерозважливо. Тому, розглядаючи ці книги, я не зупинявся спеціально на даній теорії.

З книгою О.Забужко ситуація інакша. Теорія всюдисущого гностицизму є дослівно наріжним каменем всіх її поглядів на Лесю Українку. Тому доведеться розглянути цю безумну і вздорну теорію, щоб її абсурдність, очевидна для фахівців, стала яснішою для людей, які не мали змоги в неї заглиблюватись.

Людині взагалі властиво вірити, що секретні відомості є певнішими й вірогіднішими за несекретні. Тому слова «таємно», «секретно» завжди привертають увагу і викликають бажання довідатись – а що ж там від мене ховають. Гностицизм – це таємне знання (зауважу, що в даній статті я вживаю слова «гностицизм» і «маніхейство» як синоніми виключно для урізноманітнення мови, відволікаючись від того, що ці поняття мають ще й конкретно-історичне значення). Але як тільки ми довідуємось про таємне знання, воно перестає бути таємним і стає загальновідомим (публікація секретного документу автоматично касує його стан секретності, а разом з тим позбавляє його статусу джерела, певнішого і вірогіднішого за інші). Тому кожен учитель таємного знання, щоб підтримати свій авторитет в очах учнів, мусить весь час говорити їм про те, що те таємне, що він їм тільки що повідав – то тільки вступні фрази, за якими стоїть уже справді таємне знання, і так далі до нескінченості. Границею таємного знання є ніщо (null), повна порожнеча.

Отже, таємне знання за визначенням не може мати ніякої конкретної, позитивно окресленої форми. Ніхто не може сказати : «Оця теза є гностичною, а цей трактат – маніхейським», – як тільки теза сформульована, а трактат записано, вони стають елементом явного знання і автоматично випадають із сфери тайнознання, перестають бути гностичними.

Отже, гностицизм – це загальна спрямованість думки, а не конкретна доктрина з позитивними, виразно сформульованими догмами. Кожна думка зароджується в одній конкретній голові і є її таємницею. В міру того як певна думка набуває позитивного формулювання, відділяється від особи свого автора, вона перестає бути таємною (гностичною) і стає елементом якоїсь позитивної догматичної системи.

Такий шлях пройшло і трубадурство. При його зародженні, можливо, воно щось і мало від тайнознання, але по мірі розвитку й поширення воно дуже скоро набуло зовнішніх, видимих позитивних форм (зокрема, й літературних), які власне й стали зватись «трубадурством». І саме оце позитивно окреслене явище (коли можна чітко вказати, хто є трубадуром, а хто – ні) відігравало роль у суспільному житті, а зовсім не те нікому не відоме гностичне ядро (навіть якщо припустити, що воно справді існувало).

Говорити про те, що з гностичного джерела випливло якесь позитивне явище, можна тільки умовно (а краще взагалі не говорити). Порожнеча не може бути джерелом чи фундаментом для чогось конкретного.

Коротко кажучи, секретне, таємне знання не може мати впливу на суспільство, не має суспільного значення і не може бути предметом критики (якщо ця критика, в свою чергу, претендує на якесь значення). Вище я вже трохи торкався цього питання, цитуючи положення про null propagation. Критика порожнечі сама є порожнечею – це так само ясно, як двічі нуль буде нуль.

Це положення можна продемонструвати на загальновідомих прикладах. Класикою секретності є воєнна таємниця. Коли укладають план війни, то природно, що його тримають в секреті. Але коли згідно цього плану розпочинається війна, то тисячі і мільйони людей починають діяти згідно цього плану. Секретне стає явним в силу того, що воно повернуло долі багатьох людей. Якщо ж план війни не наважились привести в дію, то він може залишатись в секретному стані скільки завгодно – але ж і суспільного значення такий секрет не має, оскільки він не мав ніяких наслідків.

Гностицизм лишається гностицизмом, поки він не має ніяких зовнішніх проявів, ніяких наслідків і ні на що не впливає; як тільки в нього з'являються зовнішні прояви, як тільки він починає фіксуватись в історичних джерелах, він перестає бути гностицизмом і кожен, намагаючись говорити про гностицизм, починає говорити про ці прояви. Що можна сказати про ніщо, окрім того, що це порожнє місце ? А коли хтось намагається поширити цю «філософію» за межі одного речення, відшукати зовнішні прояви порожнечі і дати їм визначення, то яке ж це ніщо ?

Таким чином, геть неясно, на яких підставах намальована та струнка, але чисто умоглядна і схоластична картина поширення гностицизму від найдавніших часів до наших днів, що була процитована вище. Пояснювальна схема на кшталт «Авраам породив Ісаака; Ісаак породив Якова» тут геть не підходить, бо як одна порожнеча може вплинути на утворення іншої порожнечі ? Єдина спільна риса між усіма згаданими течіями – це їхня секретність, але цього вочевидь не досить, щоб витворювати з них генеалогічний ряд.

З цих міркувань я відкидаю схему поширення гностицизму і вважаю всі висновки, оперті на цій схемі, ложними.

Окремо треба зупинитись на міфі про поширеність гностицизму в Україні.

«Релігія предків моїх», згадана в листі Лесі Українки до А.Ю.Кримського від 6.06.1912 р., – це не богумильство, як собі думає О.Забужко (с. 281), а язичництво. Згаданий у листі твір про боротьбу християнства проти цієї релігії – «Перун».

О.Забужко цитує (на с. 280) М.П.Драгоманова :

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично національну? Коли взяти пам’ятники «народної мудрості» — легенди, пісні, прислів’я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар, сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу. [Чудацькі думки про українську національну справу, розділ 6]

Це невдале припущення Драгоманова, над яким наука не застановлялась, а перейшла до порядку денного (там нема чого спростовувати, бо нема аргументів, а тільки голе припущення). Для вченого-професіонала відсутність аргументації автоматично означає неможливість дискусії; але оскільки моя стаття розрахована не тільки на вчених, а й на ширший загал, то я з метою дидактичною трохи поясню.

1. В середньовічній Україні не відомо ні одного богумила, тобто діяча, який би сам себе визнавав богумилом або якого інші називали б богумилом. (Читайте, люди добрі, мій енциклопедичний довідник «Діячі історії України», і самі переконаєтесь). Якщо якесь явище справді існувало (наприклад – унія), то були й діячі (уніати справді добре відомі).

2. В середньовічній Україні не відомо жодного організаційного осередку, який можна було б визнати богумильським. (А уніатські осередки були : митрополія, орден василіан з мережею монастирів, школи...)

3. В середньовічній Україні не відомо жодної пам'ятки літературної полеміки за чи проти богумильства. (Читайте, л. д., мій енциклопедичний довідник «Давня українська література», і сам. перек.). (А уніатсько-православна полеміка залишила нам до 140 творів !)

4. Треба чітко розрізняти літературні мотиви якогось явища і саме життєве явище. Із того, що Гете написав «Західно-східний диван», ще ніяк не випливає, що Гете був практикуючий мусульманин. Так само Тарас Шевченко переспівував пророків Ісайю і Осію, але сам євреєм не був. От і з факту, що в українській літературі зауважено деякі богумильські мотиви, не можна видобути нічого більше того, що деякі богумильські мотиви були відомі в українській літературі.

Отже, всі твердження О.Забужко про поширеність гностицизму в Україні є помилковими і походять від її необізнаності зі справою.

Уміння О.Забужко відкривати гностицизм на кожному кроці нагадує давню пісню :

В Третьяковской галерее

На стенах всё манихеи,

А из трёх богатырей

Лишь один не манихей.

Номером першим у галереї виступає титан Прометей :

«Дочкою Прометея» Лесю Українку личковано дуже часто, але без особливого розуміння властивого сенсу прометеївського міфа. Тимчасом, у гностичній традиції саме Прометей був головним опозиціонером «царю земному». Прометей створив також першу жінку – віддалену земну подобу Софії (с. 224).

Отже, Прометей гностикував ще тоді, коли ніякого гностицизму не існувало, і боровся із земним царем задовго до утворення царств. Я був думав, що Прометей боровся із Зевсом, але чого хоче жінка – того хоче бог. Шкода стало їй Зевса, от і перекинула вона його на інший фронт, як товариш Сталін перекинув Шосту танкову армію з Чехії до Маньчжурії.

Також я був думав, що Прометея покарано за вогонь, який він передав людям; тому я співчував Прометею і гнівався на лютого Зевеса. Аж тільки тепер я довідався, що Прометей створив першу жінку. Тепер я вважаю, що за такий нерозважливий вчинок, що мав особливо тяжкі наслідки, його покарано ще відносно легко.

Таким чином, даремно О.Забужко скаржиться на академічну спільноту, що та її не розуміє : якщо перебріхувати загальновідомі речі, то ніхто такого писання всерйоз не сприйме.

Д. де Ружмон вважав Шекспіра таємним послідовником катарів-патаренів (с. 369)

а О.Забужко повторює цю безпідставну вигадку і забезпечує для Шекспіра друге місце в Третьяковській галереї.

Чітка і виразна лінія переємства гностичної традиції : перед Лесею Українкою її засвідчує принаймні Квітка-Основ'яненко [четверте місце], перед яким був принаймні Сковорода [третє місце] (с. 392).

Ідейне переємство між діонісійсько-орфічними культами та гностичною релігійністю, включно з лицарсько-катарською містикою – традиція, яку без труда можна продовжити до Вагнера і Лесі Українки (с. 254),

тому п'яте місце в галереї належить Ріхарду Вагнеру.

О.Забужко цитує і коментує :

Тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив

– девіз, неприйнятний з погляду ортодоксальної християнської догматики, але з погляду маніхейського не лише виправданий, а і єдино мислимий (с. 157).

Мені навіть трохи незручно вказувати, що цей вислів є вільною перифразою афоризму славного російського поета Миколи Олексійовича Некрасова :

То сердце не научится любить,

Которое устало ненавидеть.

Згідно О.Забужко, і Некрасова треба зарахувати в маніхеї, але тільки на шостому місці.

Манихеи ! Манихеи !

Все вокруг – лишь манихеи !

В процесі написання книги простий (маніхейський) гностицизм почав набридати авторці, і йому на допомогу з'являються такі поняття як «реінкарнація» (с. 236), «тантризм» (с. 240), «стихіаль» (с. 242), «ka» (с. 243), «самсара» (с. 243), «епінойя» (с. 243), «кармічні закони» взагалі (с. 244) і конкретний «кармічний закон відплати» (с. 246). Звідси тільки один крок до того, щоб рекомендувати сучасним українцям в якості духовних вчителів Ернеста Мулдашева чи Лобсанга Рампу (і розжалувати з цієї посади «застарілу» Лесю Українку). О.Забужко сама цього кроку не робить, але всіляко заохочує до того своїх читачів.

З одного боку, можна радіти, що от і ми в Європі, і ми маємо свою власну – не запозичену ! – українську езотерику. Але з другого боку, порівнюючи твори вищезгаданих «вчителів» з книгою О.Забужко, не можна не віддати перевагу першим, оскільки вони пишуть стисліше, енергійніше і ясніше. Від цього неприйнятність їхніх «поглядів» теж стає більш очевидною і мотивованою. Тобто спроби «національної по формі й езотеричної за змістом езотерики» нагадують того анекдотичного дивака, який навіть на конкурсі диваків зумів посісти найостанніше місце.

О.Забужко не розуміє текстів Лесі Українки

Увірувавши раз в аксіому про гностицизм Лесі Українки, О.Забужко сміливо й послідовно проводить цей погляд через всю свою книгу. Сміливість її полягає в тому, що вона не вагається записати й оприлюднити найабсурдніші із своїх тлумачень і побудов, якщо вони логічно випливають із аксіоми. Зокрема, вона систематично перекручує і фальсифікує зміст ясних слів Лесі Українки, демонструє якусь дивовижну сліпоту і глухоту на цю ясність – аби тільки провести свій гностичний погляд.

Приклад 1

О.Забужко цитує і пояснює вірш «Fiat nox !» :

«Хай буде тьма ! – сказав наш бог земний» (курсив мій – оце ж він і є, «деміург» гностиків і маніхейців, «Сатанаїл» богумилів, Rex Mundi катарів... – О.З.) (с. 218).

Це така дурість, у порівнянні з якою усі попередні – просто ума палата. Бог земний в даному випадку – це цар Микола 2, або загальніше кажучи, зовнішня політична сила, яка гнобить Україну. Фальсифікація змісту цілком ясного політичного вірша Лесі Українки, запропонована О.Забужко, цілком недоречна.

Приклад 2

О.Забужко цитує і коментує вірш «Légende des siécles» :

Стогнав він під напасницьким бичем,

тиранам груди пробивав мечем,

укупі з бранцями ридав він у полоні,

пророкував у гордім Вавілоні,

горів пожаром, в небо линув з димом,

і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,

і гартувався серед бучних чвар,

від різновірних мучився примар,

на міліон часток він поділився,

і все ж він ні на йоту не змінився.

Коли стрічав гурти рабів німих,

свій голос гучно подавав за них,

і в їх гіркій, давно минулій долі

все бачив образ рідної неволі.

Хто це такий, про кого мова ? Перед нами доволі точний «пророцький» опис земних дій того самого первісного (єдиного) духа гностичної космології, або ж гегелівського абсолютного духа (с. 225).

Тлумачення О.Забужко нещасливе і разить якимось хворобливим небажанням розуміти цілком ясний текст Лесі Українки. Абсолютний дух існує тільки як абстрактна категорія в головах людей, і ніяких земних дій чинити не може. Земні дії чинять люди, а не дух – це ясно, як тричі нуль буде нуль. Так завжди розуміла земні події сама Леся Українка, і будь-яке видобування з її творів об'єктивного існування (= земних дій) бога (= абсолютного духа) є прямою фальсифікацією її творчості.

Якщо ми приймемо на хвилинку тлумачення О.Забужко, то перед нами постають тяжкі проблеми : як абсолютний дух може стогнати під бичем, якщо він знаходиться поза межами матеріального світу ? Це питання, їй-богу, нітрохи не менше важливе за питання, чи ростуть у праведників в раю нігті і як вони їх стрижуть.

Якщо абсолютний дух здатен убивати тиранів, то, здається, даремно покарали Желябова та інших народовольців, які вбили царя Олександра 2. Суд не вник у справу і не збагнув, що тут діяв абсолютний дух, а народовольці геть ні до чого. Виходячи з цього відкриття О.Забужко, слід визнати, що вулицю в Києві назвали іменем Желябова не по заслугах і її треба перейменувати на вулицю Абсолютного духа.

Але з іншого боку, від здатності абсолютного духу вбивати можна мати користь для народного господарства. Справді, скільки років в Україні шукають убивць Євгена Щербаня, Вадима Гетьмана, Георгія Гонгадзе та Максима Курочкіна – і все ніяк не можуть нікого знайти. Тільки відкриття О.Забужко проливає світло на всі ці події : це абсолютний дух їх убив, а люди до цього непричетні. Отже, не варто й шукати – спускайтесь краще на дно.

Як абсолютний дух може горіти пожаром і линути в небо з димом, якщо він не є матеріальним ? Яке йому діло до різновірних примар, якщо він – абсолютний ?

Всі ці проблеми усуваються, якщо ми відмовимось від основного припущення – що тут фігурує абсолютний дух. Насправді тут ідеться про народ, про ідеальний образ народу, який прагне національного визволення. Це народ стогне під напасницьким бичем, народ в особі героїв-визволителів вбиває тиранів, народ співає думи про турецький полон, висловлюючи солідарність з бранцями, народ в особі своїх речників – ідеологів визвольної боротьби пророкує у Вавілоні (тут Леся Українка посилається сама на себе, на свою драматичну поему «Вавілонський полон»), народ гартувався серед бучних чвар Руїни, народ український був поділений на багато частин загарбниками, але він не змінився у прагненні національного визволення.

Народ український, визволившись сам, подає голос за тих, хто попав у рабство (хоча б своїм протестом проти ганебної окупації Іраку), і саме цього голосу панічно боїться населення Московського Кремля, вигадуючи, як йому оборонитись від «експорту помаранчевої революції».

Текст Лесі Українки абсолютно ясний, і зрозуміти його інакше просто не можна. Мені навіть незручно його коментувати, бо коментарі в даному випадку тільки відволікають увагу від карбованих рядків, а розуміння не додають. Отже, якщо О.Забужко зуміла заплутатись в цьому тексті, то тільки з власного бажання вкласти в нього невластивий зміст. Даремна праця !

Приклад 3

О.Забужко цитує «Камінного господаря» у такий спосіб :

Кохання в мене в серці, наче кров / у чаші таємній святого Грааля (с. 467)

Я мушу сказати, що у Лесі Українки стоїть «Граля», не «Грааля». Ясна річ, вона знала, що з двома а правильніше, але одне а потрібне для розміру (двоскладовий вірш з наголосом на другому складі – ямб зветься, є такий літературний термін). Леся Українка скаржилася свого часу :

Адже, наприклад, «Вісник» все «виробляє» форму моїх віршованих творів, хоча я виразно просила «лишити мої гріхи на моїм сумлінні», виробляє старанно – аж до повної руїни розміру... [лист до Н. К. Кибальчич, 24.10.1910 р.]

Але всі ці заперечення даремні, і О.Забужко продовжує руйнувати розмір :

Для пекельного помосту

І Бертольдо потрудився...

Приклад 4.

О.Забужко коментує драматичну поему «На полі крові» :

Юда, нічогісінько не второпавши в Ісусовій проповіді, точніше, второпавши рівно стільки, скільки Служебка з підслуханої Лицаревої промови, – а саме, що через цього пророка йому, простому каріотському селюкові, відкривається шлях до панування, і то не над «якимсь там хутірцем у Каріоті», а над «народами всього світу» (с. 582).

Добра була євангельська настанова – перш ніж добувати соломинку з ока ближнього, витягнути гілляку із власного – та якось вона лишилась геть не зауваженою феміністичною критикою. О.Забужко поспішно і безпідставно звинувачує Юду в нерозуміння проповіді Ісуса. Насправді тут О.Забужко не розуміє тексту Лесі Українки.

Що написано у Лесі Українки ?

Юда

Ти думаєш, що він задовольнився б

якимсь там хуторцем у Каріоті?

Ні, він хотів – усе або нічого!

Тобто в тексті Лесі Українки цими словами Юда пояснює наміри Ісуса, а О.Забужко пише, буцімто таким був намір Юди. Це – елементарне нерозуміння змісту написаного.

Далі О.Забужко приписує Юді намір панувати над «народами всього світу» і бере ці слова в лапки неначе якусь цитату. Але такої цитати нема ані в тексті поеми «На полі крові», ані взагалі в жодному з творів Лесі Українки (я перевіряв повнотекстовим пошуком по власному сайту, так що заперечувати марно). Тут О.Забужко помиляється в квадраті – і обґрунтуванням своєї думки через неіснуючу цитату, і через приписування Юді такого наміру, якого він у поемі не висловлював.

Приклад 5.

О.Забужко коментує драму поему «Лісова пісня» :

Мавка спускається в український Ад-Аїд-Гадес наслідком власного вільного вибору, укладеної з дияволом угоди (с. 273).

Той, що в скалі сидить – це справді якась ворожа сила, щось подібне до сатани. І я це знав завжди, ще від першого прочитання «Лісової пісні» у школі. В тому, що це розуміння записане (на с. 272), я ще великого відкриття не бачу. А от угода Мавки з дияволом – то справді щось нечувано нове; шкода тільки, що воно ніяк не пов'язане з текстом Лесі Українки. У первісному варіанті була сцена укладання угоди між Левом і Куцем, викреслена в остаточному варіанті, але угода Мавки є недоречною фантазією О.Забужко.

Ця незграбна фантазія знадобилась авторці для того, щоб оголосити «Лісову пісню» українською версією «Фауста» («Я планов наших люблю громадьё...»). А наявність такої української версії, за якимись неясними для мене феміністичними розрахунками, має підкріплювати думку про гностицизм Лесі Українки.

Звичайно, простіше було б покинути той гностицизм – тоді й Фауст не знадобився би, і не довелось би вигадувати неіснуючий договір Мавки. Але авторка не шукає простих шляхів.

Приклад 6.

Нерозуміння цитованих текстів у О.Забужко не обмежується самою Лесею Українкою, а поширюється і на інших авторів. Вона цитує і коментує вірш Якова Драгоманова (з поч. 19 ст.) :

О, Аристидов век, о, век Алкивиада !

Отчизна Пиндара, Сократа, Мильтиада,

Что ныне жребий твой ?

Чей меч, защитник прав, свободы, чести, славы,

Сверкает на твоих пустующих полях ?

Отчизна славных душ заржавела в цепях.

На их заброшенных гробах

Бушует буйный сын кровавого пророка !..

Навіть сьогоднішньому не надто освіченому читачеві зрозуміло, що це не «про Грецію», а таки «про Україну». Питома менталітетові «шляхетської нації» апеляція до меча як оборонця «прав і вольностей», як і алюзія до російського самодержця – «буйного сина кривавого пророка» – точніше координують алегорію у просторі і часі (с. 357 – 358).

Цей вірш стосується боротьби Греції проти турецького панування, яка розгорілась на початку 19 ст. Турецький султан – буйний син кривавого пророка (Мухамеда) – тримає Грецію в кайданах. Ніякої алюзії до російського царя тут нема. Коментар О.Забужко є нездалим і не відповідає загалом легко зрозумілому тексту.

Висновок : «Не бреши, як не маєш хисту». Елементарне нерозуміння змісту написаного Лесею Українкою ставить всі інші «здобутки» О.Забужко поза межами критики. Критикуючи такі божевільні тези, недовго і самому потрапити до психіатричної лікарні.

Помилкові інтерпретації ясних текстів виникають у О.Забужко для «обґрунтування» її гностичних теорем. Вартість такого обґрунтування ніяка. Якби не було системних помилок, такі перекручення змісту були б непотрібні.

Помилкові погляди О.Забужко на драму «Блакитна троянда»

Окрім прийому прямого приписування текстам Лесі Українки небувалого змісту, який я розібрав у попередньому розділі, О.Забужко вдається до гнучкіших і тонших прийомів прив'язування своїх гностичних теорем до текстів Лесі Українки. Серед них найчастіше вживаються прийоми «роблення із мухи вола» та «коментування по дотичній». Прийом «роблення із мухи вола» полягає в тому, що із коментованого твору видобувається одна фраза чи думка і з неї робиться якийсь абстрагований висновок. Прийом «коментування по дотичній» полягає в тому, що з коментованого твору вибирається справді присутня там думка, вона поширюється і розвивається в напрямку, незалежному від висхідного твору, і на цьому поширенні будуються якісь теорії.

Образ блакитної троянди – недвозначна референція до одного з головних духовних джерел Лесиного міфа – лицарсько-гностичної містики пізнього середньовіччя, яка породила не тільки лірику трубадурів, а й «Божественну комедію» Данте (с. 162).

Далі ця теза конкретизується посиланням на 30 – 32 пісні «Раю», в яких фігурує біла троянда. Чому це невірно ? Блакитна троянда у Лесі Українки – це оксюморон, тобто поєднання непоєднуваного; цей оксюморон вказує на щось недосяжне і неможливе, чого прагнуть персонажі п'єси і, ясна річ, не досягають. Але чим конкретно є те «щось» – із п'єси таки не видно, і натяк у вигляді неможливого для троянди кольору нічого не допомагає. Отже, замість «блакитної троянди» могла б бути «масляна вода» чи «Дніпро, що впадає в Балтійське море».

У Данте йдеться про білу троянду – і якщо символіка кольорів справді існувала, то біле – це, далебі, не блакитне. В тому, що білі троянди справді існують, кожен може пересвідчитись сам, пішовши на базар, де продають квіти. Отже, Данте тут ні до чого.

Певне значення має той факт, що програмний монолог Ореста з поясненням – що таке блакитна троянда – у первісній редакції був ширшим і яснішим, а в остаточній редакції Леся Українка його скоротила (на нашому сайті ви можете прочитати обидва варіанти, якщо скористаєтесь блоком управління варіантами, розміщеним в кінці відповідного документу). Скорочення мало не тільки спортивний характер (Леся Українка хотіла написати п'єсу без монологів, а тут був короткий, але виразний монолог). Варіанти розрізняються настроєм. Якщо перший є ентузіастичним щодо блакитної троянди (і містить згадку про милі Оксані Забужко лицарські романи), то другий є скептичним щодо неї, блакитні троянди там – «ненормальні створіння хворої культури, продукт насильства над природою».

Отже, лицарська романтика не є ключовою для п'єси (погляд на неї помінявся на протилежний, але п'єса від цього нітрохи не змінилась).

Про літературний контекст п'єси Лесі Українки «Блакитна троянда» мені вже доводилось писати. П'єса виникла в контексті декадентського напрямку серед інтелігенції Російської імперії. Але якщо чеховська «Чайка» була сприйнята російською публікою з ентузіазмом і навіть стала емблемою московського Художнього театру, то «Блакитна троянда», яку я – повторюся – вважаю ліпшою за «Чайку», виявилась незапотребуваною. Так сталось, по-перше, через невідповідність проблематики реаліям українського життя, по-друге, через механічне запозичення Лесею Українкою структури декадентських драм.

Отже, намагання О.Забужко вписати «Блакитну троянду» в літературний контекст лицарських романів є помилковими.

Любов любить не так Ореста, як саму любов без розв'язку, і своїм самогубством на очах у Ореста примусово й незворотно програмує його, сердешного, акурат на таку «безвихідну» любов – якщо не на таке саме самогубство, то принаймні на духовну вірність мертвій (с. 165).

Таке «пояснення» дій головної персони – це чисте горе. Так міг би діяти хіба якийсь автомат, але не жива людина. Критика й без того закидала п'єсі штучність і надуманість ситуацій, а після таких пояснень цей закид має добрий шанс стати остаточним вироком. Ідея програмування людини, безперечно, запозичена із концепції вищезгаданої операційної системи FemOS, але я мушу пояснити, що сексом за посередництвом Інтернет-протоколу мають тішитись не тільки і не стільки комп'ютери, скільки люди.

Насправді ніякого програмування на самогубство в тексті п'єси Лесі Українки нема – воно існує тільки в недоречних фантазіях О.Забужко.

Причиною цих помилок О.Забужко є бажання видобути гностичного вола із дрібних комах, розкиданих по тексту драми Лесі Українки.

Помилкові погляди О.Забужко на драматичну поему «Одержима»

Інтерпретація «Одержимої» (с. 86 – 89) як твору автобіографічно-сповідного є помилкою. Це твір суб'єктивний, але не автобіографічний. Леся Українка каміння в поліцію не кидала – факт незаперечний. Це Міріам кидала, і на той час (початок 20 ст.) кидання каміння в поліцію було одним з тактичних прийомів революційної боротьби (цей прийом увічнений у відомій скульптурі І.Шадра «Булыжник — оружие пролетариата»).

У неортодоксальній, гностико-маніхейській традиції можна знайти вказівки на те, що подібну місію ранньохристиянська екзегетика (згодом скваліфікована ортодоксальною церквою як єретична) певний час була схильна приписувати Юді. Власна «есхатологічна програма» Міріам на диво схожа до цієї ідеї, загубленої в нетрях давніх релігій і єресей сходу (на яких, NB, Леся Українка таки несогірше зналася – ще замолоду спромігшись самотужки написати підручник стародавньої історії східних народів !), – ідеї найбільшої, трансцендентної жертви, яку здатна скласти людина своєму божеству (с. 90).

1. Підручник написаний за французьким зразком. Інша справа, що, перекладаючи, Леся Українка сама вчилась. От якби замість отаких псевдовчених глибин просто зайнятись виявленням джерел, використаних Лесею Українкою в підручнику – то був би внесок в науку.

2. Есхатологічної програми не буває. Можуть бути есхатологічні погляди чи концепції, але програми – що треба робити, щоб настав кінець світу – досі не чувано.

Ніхто з наших дослідників так і не застановився над питанням, звідки, властиво, в Українчиної героїні така незвична для християнської традиції, чисто гебрейська форма імені, і не натрапив на недвозначний «гностичний слід» (с. 93).

Давайте застановимось ! Міріам у книзі Числа, 12 – сестра Мойсея та Аарона. Що показують різні біблійні тексти ? В моєму примірнику української православної Біблії стоїть «Маріям», в українській греко-католицькій Біблії – просто «Марія». У «Біблійній енциклопедії» архімандрита Никифора (1891 р.) – «Маріам», причому наступне гасло подає : «Марія богоматір, по-єврейськи – Маріам». Нарешті, англійська Біблія подає «Miriam». З позицій логіки (звичайної, не-жіночої) це значить, що Марія – Маріам – Маріям – Міріам є фонетичними варіантами одного імені, які не мають ніякої спеціальної смислової нагрузки. В православній традиції, як ми бачимо, Маріам / Маріям вживається на означення сестри Мойсея, щоб уникнути плутанини з просто Марією – богородицею. Єврейське письмо, як відомо, передає тільки приголосні, тому всі наші фонетичні варіанти відповідають одному М-р-м.

Чи справді фонетична форма «Міріам» вказує на якесь «гностичне джерело» ? Google на запит «Miriam» запропонував 27.5 млн. веб-сторінок, Yahoo – 17.9 млн., MSN – 6 млн. Висновок : ця форма імені є дуже поширеною в латинській графіці, і сто років тому воно було так само поширене. Якщо хоча б 1 % із цих веб-сторінок містить документи, створені до 1900 року, то й тоді вийшло б сотні тисяч «джерел». Вихоплювати з них одне і проголошувати – ось звідси запозичено ! – було б необачно.

Але найважливіше те, що англійська нормативна (не-гностична, не-апокрифічна і не-єретична) Біблія називає сестру Моісея саме Miriam. Що Леся Українка знайомилась із англійськими біблійними текстами, коли збирала матеріали для статті «Джон Мільтон» – добре відомо.

И понапрасну не надо

Разные причины не надо

Нам искать, конечно, не надо...

З усіх можливих пояснень Оккам радив вибирати найпростіше. Тому я й вибираю англійську Біблію, а не міфічний «гностичний слід».

У цьому житті – рідкісна удача ! – була й смерть «містичного нареченого» (С.К.Мержинського) і її «ініціація потойбіччям». Ідеться про межову не лише для Лесі Українки, а й для всієї української культури подію, яку можемо умовно означити як «ніч «Одержимої»» – не просто початок нового етапу у творчості письменника, а таки дослівно, народження класика (с. 86).

Простою мовою, ніч «Одержимої» – це Преображення, тільки що без фаворського світла. Я б смерть близької людини удачею назвати не наважився, але ж мені, як людині здорового глузду, і феміністична критика незрозуміла...

Розгледіти за екзистенційно-вольовою, добровільно вибраною і самозрежисованою смертю Міріам народження Лесі Українки як національного генія (с. 108).

Ані Міріам («Одержима»), ані неофіт («В катакомбах»), ні Нартал («Руфін і Прісцілла»), ні Ардент («Адвокат Мартіан») не є ідіотами і добровільно смерть не обирають. Всі вони є революційними борцями, які готові віддати життя за перемогу своєї справи. Їх загибель є результатом зіткнення із сильною державно-поліційною машиною, а не результатом якоїсь міфічної «саморежисури». Вигадки О.Забужко недоречні.

На прикладі «Одержимої» ми вже бачили, що концепція любові в Лесі Українки в ортодоксальну християнську догматику не вкладається і що за аналогами треба шукати радше серед гностичних та маніхейських джерел, згідно з якими цілий наш матеріальний всесвіт не є богосотворений, а навпаки, перебуває в полоні царства темряви [...] коли у фіналі Міріам падає під градом каміння, тут уже таки впору озватися голосу з небес, який проголошує – спасена – і навіть найтвердіший догматик не міг би цього заперечити (с. 156 – 158).

1. Відома річ, що Леся Українка була атеїсткою, то чого б її поняття мали відповідати християнським догмам ? Атеїзм, дорогі товариші, якраз і полягає в запереченні тих догм, які суперечать науці та здоровому глузду.

2. Християнська догматика є річ умовна і розпливчаста. Оскільки люди творять собі богів за власним образом і зразком, то по мірі розширення області знань кожного конкретного суспільства розширюється і догматика.

Простою мовою, скільки догматистів – стільки й догматик, а починаючи з 16 ст. у християнство намішалось стільки сторонніх елементів, нерідко протилежних за змістом, що нині будь-яке твердження можна з рівними підставами вважати догматичним і антидогматичним. Ще простішою мовою це зветься еклектика.

3. Коли хто читав «Одержиму», той знає, що в ній про створення світу не говориться.

4. Богосотвореність матеріального всесвіту найбільше і найконкретніше заперечують представники наукового атеїзму, який з 19 ст. поширився значно більше, ніж усі різновиди гностицизму разом узяті.

5. Голосу з небес глупа Леся Українка не здогадалася ввести, а розумної Оксани Забужко тоді ще не було – от і не було кому підказати. Той, хто хоч трохи читав твори Лесі Українки, знає, що вона рішуче заперечувала релігійні «чудеса». Так, вона двічі мала нагоду показати воскресіння Христа («Одержима», «На полі крові»), і обидва рази вона подає тільки розповіді про це. В «Руфіні і Прісціллі» таки впору було вивести руку божественного провидіння, яка бере єпископа за шкірку і переносить його з тюрми в місце, недоступне римській владі – але Леся Українка переконливо показує, що єпископ рятується завдяки згуртованості й жертовності християнської громади. Юда («На полі крові») тільки уявляє собі, що Ісус його цілує – але причиною був мокрий від роси листок дерева, що упав на нього. Отже, «чудеса» з точки зору Лесі Українки – це (1) або помилкова інтерпретація людьми цілком природних явищ, (2) або те, що існує тільки в людській уяві.

Все це – цілком бездоганний матеріалізм і атеїзм (за який я дуже ціную Лесю Українку). Отже, «голос з неба» повністю незгідний з усією творчістю Лесі Українки, і трактовка, яка його потребує, – рішучо помилкова.

Ми бачимо, що для видобування гностичного змісту з драматичної поеми «Одержима» О.Забужко вживає прийом коментування по дотичній і запускається в такі історико-релігійні глибини, куди може забиратись, не ризикуючи зламати собі шию, тільки дуже освічена людина. Звичайно, до Лесі Українки та її драматичної поеми ці «глибини» не мають ніякого стосунку.

Хто така Оксана Забужко...

О.Забужко добре відома всім як автор повісті «Польові дослідження з українського сексу». Це була перша в моєму житті книга, яку я ніколи не тримав в руках, прочитавши її від першого до останнього слова з екрану за копією, завантаженою через Інтернет. Це тепла і щира повість розповідала про звичні речі з незвичної точки зору, і авторка цілком заслужено здобула всенародну славу. Навіть ті, хто ніколи не читав нічого українського – і ті знали, що є на світі така Оксана Забужко і що вона написала щось особливе. Одним словом, ця повість збагатила сучасну українську літературу.

Але бувають випадки, коли такий успіх нищить свого творця : прийом, який спрацював тут і зараз, починає видаватись універсальним шляхом до успіху в будь-якій темі. Тиражування звичного прийому у невластивій йому сфері гарантує, навпаки, провал, і на автора починають дивитись спочатку з жалем (такий талант зійшов на пси), потім зі сміхом і, нарешті, з роздратуванням (а, він там ще копирсається!). Так, слухаючи нудну і безформенну «Дівчину з Заходу» і мимоволі впізнаючи у шинкарки Мінні інтонації Флорії, а у постаті шерифа Ренса – бліду копію барона Скарпіа, ми зітхаємо і дивуємось : невже це той самий Пуччіні ? Автор тієї самої «Тоски» ? Як він міг не розуміти – патетика, яка личить Каварадоссі, є смішною в устах розбійника Раміреса...

Те саме повторилося з О.Забужко. Ті прийоми, які забезпечили успіх у польових дослідження українського сексу, викликають тільки жаль / сміх / роздратування, коли застосовуються до творчості Лесі Українки.

«Лісова пісня»

Першою жертвою польової методики падає «Лісова пісня» :

Килина «сама припитувалась через люди», примітивши собі в красунчикові Лукашеві сексуальну здобич (с. 241).

Так робить сучасна освічена міщанка; але в умовах дрібного приватновласницького господарства, яке ведуть Лукаш з матір'ю, дружину для сина обирають перш за все як робітницю. Про це кожен міг би дізнатись, якби замість трансфізичних мудрувань про гностицизм прочитав собі повість І.С.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я». Або спробував вникнути в народну пісню, записану Лесею Українкою :

Не питайся, мій синочку, брівок на шнурочку,

тільки ходи, людей питай, чи спряде сорочку.

Де ж тут «сексуальна здобич» ?

Коментар О.Забужко цікавий як зразок тих помислів і асоціацій, які виникають з поводу «Лісової пісні» у сучасних польових дослідниць українського сексу, серед яких авторка займає далеко не останнє місце. Але сама «Лісова пісня», яка малює цілком реальний побут поліських селян кінця 19 ст., таких елементів змісту не несе.

«Осіння казка»

Вираз «сексуальна здобич» сподобався авторці :

Служебка в «Осінній казці» розглядає Лицаря як свою законнну сексуальну здобич і пропонує йому там-таки, в свининці, «поженихатись» (а українські підручники досі розповідають нам, як «всі українські письменники любили народ» !) (с. 579).

О.Забужко знову демонструє свою вправність польової дослідниці українського сексу і не хоче розуміти Лесю Українку.

«Осіння казка» – алегорична сатирична драма, і кожна дієва особа в ній – алегорія певної політичної сили. От і в даному випадку «поженихатись» – це не займатись тим ділом, яке дівчата люблять більше за все, а пропозиція від царської адміністрації (яку персоніфікує Служебка) на адресу ліберальної інтелігенції (яку персоніфікує Лицар) стати на царську службу.

«Осіння казка» є сатирою, спрямованою проти негативних явищ у житті українського народу (в даному конкретному випадку – проти царського уряду). Нерозуміння природи сатири (досить-таки дивне для професійного літературознавця, але на це нема ради) приводить О.Забужко до помилкового висновку : свою власну ненависть до народу вона приписує Лесі Українці.

«Камінний господар»

Намагання на кожному кроці робити відкриття в царині українського сексу не раз ставить авторку в комічне положення, якого вона, позбавлена відчуття гумору, не помічає :

Дон Жуан зі своєю шпагою, якою він, як істим фалічним символом, вимахує навсібіч (с. 489).

Мушу пояснити, що гостра видовжена сталева полоса з руків'ям, звана шпагою – це зброя, і форма її продиктована не намаганням зробити цікавий для жінок символ, а потребою ефективною колючої дії, яка наносить смерть ворогу. Так само і досконалі зализані форми авіаційної торпеди, зенітної ракети, протитанкової гранати виникли з потреби знищувати ворога, а не для того, щоб дівчата, розглядаючи їх, мали приємні мрії.

Листування

О.Забужко коментує листа Лесі Українки до О.Кобилянської (від 28.02.1902 р.) про спіритизм :

Очевидно, що найбільше роздратування в Лесі Українки тут викликає профанний, масофікований до ярмаркового рівня спосіб презентації «закритого» знання (с. 181).

З тексту листа очевидне протилежне – що Леся Українка занепокоєна самим припущенням, що О.Кобилянська вірить в існування таємного знання, доступного через спіритизм. Леся Українка занепокоєна явним ухилом від здорового глузду й атеїзму в обскурантизм.

Із приятельських листів Лесі Українки до А.Кримського виводиться бажання

уважніше поставитися до гіпотези С.Павличко про латентний гомосексуалізм А.Кримського (с. 71).

От і не пишіть нікому листів, якщо не хочете, щоб феміністична критика спіймала вас на «латентному гомосексуалізмі». Беріть приклад із мене – я нікому листів не пишу :

Коли я вмру, на світі залишиться

Сто сорок гривень на рахунку в Ю-Ем-Сі.

А може, і того не залишиться,

Як долар знову виросте в ціні.

Отже, книга О.Забужко – це графоманія, яка так і не зуміла перетворитись на міфографію. Характер письменницького таланту О.Забужко, як польової дослідниці українського сексу, рішуче не надається для створення міфу про Лесю Українку.

...і як вона воює проти народників...

На протязі всієї книги О.Забужко показує сильну і непримиренну, але цілком незрозумілу ненависть до слова «народництво».

Що таке народництво ? Згідно загальноприйнятого тлумачення, цей термін означає революційний протицарський рух 1870-1880-х років у Росії :

Процес ста дев'яносто трьох. 18.10.1877 – 23.01.1878 рр. Звинувачення у державному перевороті. Всього заарештовано понад 4 тисячі учасників ходіння в народ, з них 97 померли або збожеволіли під час попереднього ув'язнення. Звинувачувались І.М.Мишкін, Д.М.Рогачов, П.І.Войнаральський, С.Ф.Ковалик, А.І.Желябов, С.Л.Перовська, М.О.Морозов. Троє підсудних померли під час процесу. 28 засуджено до каторги, 90 виправдано (з них 80 було заслано в адміністративному порядку, за наказом царя Олександра 2).

Чигиринська змова 1877 р. Спроба підняти селянське повстання. До слідства притягнуто 1150 селян. 44 віддано під суд. Двоє звинувачених померли в тюрмі, 36 виправдано, 6 засуджено. 20 років каторги. 13 років каторги. Довічне заслання до Сибіру з конфіскацією майна. Я.В.Стефанович, Л.Г.Дейч, І.В.Бохановський врятувались від смертної кари втечею з Київської тюрми.

Процес первомартовців. 26 – 29.03.1881 р. Убивство царя Олександра 2-го (1.03.1881 р.). За вироком суду 3 квітня 1881 р. повішено О.І.Желябова, С.Л.Перовську, М.І.Кибальчича, Т.М.Михайлова, М.І.Рисакова.

Процес двадцяти. 9 – 15.02.1882 р. Вісім замахів на царя. Звинувачувались народовольці А.Д.Михайлов, М.Ф.Фроленко, М.О.Морозов, М.Є.Суханов, М.В.Клеточников та інші. М.Є.Суханова розстріляно. Довічна каторга. 20 років каторги. 10 років каторги.

Процес сімнадцяти. 28.03 – 5.04.1883 р. Чотири замахи на царя. Звинувачувались народовольці М. Ф. Грачевський, Ю. Н. Богданович, А. П. Прибильова-Корба, Я. В. Стефанович, П. А. Теллалов та інші. Довічна каторга. 20 років каторги. Заслання на Сибір.

Всього за 1879 – 1883 роки відбулося понад 70 судових процесів над народовольцями, до відповідальності притягнуто понад 2 тисячі чоловік. За іншими підрахунками, за період 1881 – 1884 рр. репресовано понад 10 тисяч чоловік.

А чим виступає народництво в О.Забужко ? На її думку, це вчення стверджувало, що кожен мужик Фєдька здатен писати ліпше за Гете (с. 301) і що швець є кориснішим для суспільства, ніж Апелес. Невже ж за такі одкровення тисячі людей ризикували життям, йшли на каторгу і на страту ?

О.Забужко називає народництвом не конкретне історичне явище, яке їй лишилось невідомим, а народолюбні, демократичні ідеї. Джерелом такого розуміння терміну та й усієї теорії російської інтелігенції для О.Забужко виступає стаття С.Л.Франка «Етика нігілізму», опублікована у 1909 році у збірнику «Віхи». (Зауважу принагідно, що й теорія «інтелігенції розриву» запозичена з того ж таки збірника, зі статті А.С.Ізгоєва «Про інтелігентну молодь») :

Народництво обертається, як точно визначив С.Франк, «нігілістичною релігією земного благополуччя» (с. 510).

Хоча Семен Людвігович Франк відомий як філософ, дана стаття є публіцистичними враженнями з біжучої хвилі, але ніяк не науковою працею, з якою можна було б сперечатись. У статті немає визначення – кого автор називає інтелігенцією, а з її тексту я не зміг вивести ніякого загального поняття про значення цього слова в контексті цієї статті. «Інтелігенція», згідно словників – це люди розумової праці. С.Л.Франк кидає важкі каменюки у свою «інтелігенцію», звинувачуючи її у погромах та кримінальних злочинах під час революційних подій 1905 року. Звичайно, уявити собі професора, який зранку читає лекції про гуманізм, а ввечері йде бити своїх студентів-жидів, або агронома, який зранку пояснює селянам, як вирощувати картоплю, а ввечері йде палити ту економію, де він сам працює – досить тяжко. Тому-то С.Л.Франк старанно уникає називання будь-яких прізвищ і творів, у яких сформульовані неправильні вчення, проти яких Франк полемізує.

Отже, слово «інтелігенція» у статті С.Л.Франка має якесь спеціальне значення; для тих, хто був у курсі журналістики 1909 року, воно, можливо, і було прозорим, але зараз є рішучо незрозумілим. Так само як зараз слова «любі друзі» або «Чья упитанная морда на тебя глядит с бигборда» є для нас ясними, але через сто років і вони будуть потребувати докладних студій – кого, власне, у 2007 році звали «любими друзями».

Тим більше дивно, що ця випадкова стаття стала для О.Забужко неначе євангелієм, з якого вона черпає всі свої думки про російську інтелігенцію. Із цього євангелія походить і розуміння терміну «народництво» як народолюбства. На 1909 рік сучасне значення терміну «народництво» ще не устоялось, і в тій ситуації кожен міг називати цим словом все, що хотів. Але зараз значення терміну зафіксоване у енциклопедіях, і реанімація застарілого значення, запропонована у книзі О.Забужко, тільки затемнює її думки.

По суті процитованої тези С.Л.Франка, з якою солідаризується О.Забужко, можна сконстатувати, що не поталанило нашим авторам зустріти інших народолюбців у російській літературі. Прикро, але це факт з їхньої біографії. Ані Гоголя, ані Льва Толстого, ані Салтикова-Щедріна до цієї релігії зарахувати неможливо, і тому горе-критики «неправильного» російського народолюбства воліють шукати собі противників серед другорядних фігур, а то й просто не називають ніяких імен.

Українське народництво родом не від соціалізму і не від Маркса, воно – від європейського романтичного націоналізму, і дата його теоретичного оформлення відповідно раніша, ніж у росіян – 1846 рік, костомарівські «Книги буття українського народу» (с. 302). Оригінально українське народництво було шляхетським (козацько-лицарським) світоглядно. Українській народницькій інтелігенції, на відміну від її пізніших російських колег, не залежало ні на пошуках окремого від Заходу «свого шляху» зі збереженням автократичної форми державного врядування, ані на тому, щоб «сховатися» в народі, «заперечивши себе як інтелігенцію» та потішаючи себе кабінетними теоріями про вищість Фєдьки над Гете (с. 315).

Відома річ, що один дурень може такого запитати, що й десять мудреців не розплутають. А скільки мудреців треба, щоб розплутати заплутане однією жінкою, яка вважає себе філософом і міфотворцем – того я сказати не беруся.

1. Російське народництво походило не від Маркса. Його соціалізм не був марксистським.

2. Російське народництво боролося за конституційний державний лад, не за автократичний.

3. Російське народництво не ховалося в народі, а кликало його на революцію.

4. Не можна не признати російським народникам рації в тому, що капіталізм є для Росії протиприродним явищем.

5. Програмні документи кирило-мефодіївців (насамперед написана М. Костомаровим «Книга буття українського народу») відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема «Книги народу польського і польського пілігримства» А. Міцкевича (1832) (до речі, нема «Книг» у множині, є одна «Книга» – від людини, обізнаної зі справою, можна сподіватись точності, хіба ні ?).

6. Кирило-Мефодіївське товариство не було народницьким ні в якому значенні цього слова – воно було слов'янофільським. Для всіх його учасників кирило-мефодіївське слов'янофільство було лише епізодом в біографії (ані Шевченко, ані Куліш, ані сам Костомаров у своїй подальшій діяльності слов'янофільства не пропагували). Не робили вони спроб відновлення цього товариства в ліберальніші роки. Не було також спроб інших людей заснувати іншу організацію на ідейних принципах кирило-мефодіївців.

7. Сама «Книга буття українського народу» з 1847 року лежала в жандармському архіві і лишалась нікому не відомою до революції 1917 р. Перші відомості про неї з'явилось допіру 1918 р. (Зайцев П. «Книги битія», як документ і твір. – Наше минуле, 1918 р., № 1). Повний текст опубліковано лише в 1959 р. (Зайончковский П.А. Кирило-Мефодиевское общество. – М. : МГУ, 1959 г.). Отже, ніякого безпосереднього впливу на суспільну думку України 2 пол. 19 ст. цей документ не міг мати і не мав.

З наведених вище енциклопедичних відомостей про народництво в Росії випливає, що ніякого окремого українського народництва не існувало. Українці не створили жодної революційної організації народницького штибу і не зорганізували жодного «українського» замаху на царя, окремого і незалежного від замахів «Народної волі». Ряд визначних народників (А.Желябов, М.Кибальчич, Д.Лизогуб...) були свідомі українці. Але це нітрохи не змінювало твердого положення, що народництво як етап революційного руху проти царизму було великоруським за персональним складом, за територією руху, за поглядами учасників. На той час ще ніхто не думав, що українці можуть бути революціонерами (і менше всього про це думали самі українці).

Захоплюючись російським соціалізмом, українці не помічали, як разом з ним трансплантували на український ґрунт характерну для російських соціалістів-народників ненависть до Заходу та їхній містицизм (народ – носій вищої мудрості). Шевченко і Куліш орієнтувались у своїх націєтворчих стратегіях на мужика насамперед як на носія історичної пам'яті, тобто більше «лицарського сина», ніж «погані правнуки» шляхетського стану. Навіть Панасу Мирному не спало б на думку вбачати в Чіпці та Кайдашах носіїв неприступної інтелігентові «вищої мудрості» та по-пастернаківському їх «боготворити» (с. 592 – 593).

Але хто конкретно з російських народолюбців (яких О.Забужко вперто, але помилково зве «народниками») молився на ікону «Св.Хорь і Калинич» ? Були й інші народолюбці :

Рецензент мій не відрізняє народу історичного, тобто діючого на поприщі історії, від народу, як персоніфікації ідеї демократизму. Перший оцінюється й набуває співчуття по мірі своїх вчинків. Якщо він витворює Бородавкіних та Угрюм-Бурчеєвих, то про співчуття не може йти мови; якщо ж він показує стремління вийті зі стану несвідомості, тоді співчуття до нього є цілком законним, але міра цього співчуття все-ж таки обумовлюється мірою зусиль, які народ робить на шляху до свідомості. Що ж стосується «народу» у смислі другого визначення, то цьому народу не можна не співчувати уже хоча б через те, що в ньому замикається початок і кінець будь-якої індивідуальної діяльності [М.Є.Салитков-Щедрін Авторський коментар до «Історії одного города»].

Від автора, який хоче бути істориком російської інтелігенції та її народолюбних ідей, можна було б сподіватись розуміння різних контекстів слова «народ», але в книзі О.Забужко я такого розуміння не знайшов.

Отже, якщо українці в кінці 19 ст. узяли собі за духовних батьків гірших російських народолюбців, а не ліпших, то хто ж їм з того винен ?

Прихована драма української культури 20 ст. полягає в тому, що сформований в 19 ст. європейський тип інтелігенції, породжений козацько-шляхетською традицією, наша мазепинська «локальна спільнота лицарів святого духа», – був, задовго до свого фізичного знищення, силою внутрішньої інерції колоніального розвитку витіснений інтелігенцією російського типу – «народником» (с. 503).

Ця теорія української інтелігенції є чисто кабінетним витвором О.Забужко. Перевага її полягає в тому, що така інтелігенція є незалежною від російської культури. А недолік полягає в тому, що вона повністю суперечить усій сукупності наших знань про інтелігенцію 19 ст. в Україні. Досить перечитати «Листи з Наддніпрянської України» Б.Д.Грінченка, щоб у цьому переконатись. Майже до кінця 19 ст. уся «відрубність» українського інтелігента від російського полягала в тому, що він пив горілку замість водки, їв галушки замість клецок і носив сорочку замість рубашки. На протязі майже всього 19 ст. існували тільки окремі українські інтелігенти або гуртки, з яких найбільший – Стара Громада – налічував аж 13 (тринадцять) душ. Це, звичайно, не дає можливості говорити про українську інтелігенцію як окрему суспільну групу, яка сама себе відтворює і свідомо розвиває свою окремішність.

Отже, війна проти народництва Оксані Забужко не повелась. Шкідливості російського народолюбства для українців вона не довела, а окремішності української інтелігенції 19 ст. від російської – й поготів. Єдине, що вдалося авторці – це засвідчити свою особисту ненависть до народолюбства як ідейної течії і до народу в обох смислах – і як абстрактної соціологічної категорії, і як конкретної групи людей. Ну що ж – були в Україні письменники-народолюбці, а тепер з'явились і народоненависники. Аби й того не бракувало...

...та проти соціал-демократів

Окрім народників, О.Забужко розгнівалась також на марксистів і соціал-демократів і шпетить їх при кожній слушній і неслушній нагоді. Так, з приводу листа Лесі Українки про «Капітал» К.Маркса вона пише :

Леся Українка відкинула грядущу «нову релігію» 20 ст. ще категоричніше з усім приналежним скепсисом інтелектуалки, яку ніщо не відпихає так, як догматизм і фанатизм (с. 167).

Вузенький прошарок української інтелектуальної еліти зумів не підпасти під вплив соціалістичної «релігії прогресу» (с. 219).

Я не бачу потреби апології Лесі Українки на пункті її антимарксизму. Вона знаходила «Капітал» складним і важким для розуміння – але ж вона щиро признавалася, що для неї й арифметика є складною. Той, хто не розуміє якусь економічну теорію, ще не може вважатись свідомим борцем проти цієї теорії. Правдиві погляди Лесі Українки на соціал-демократію викладені в її власному тексті для публікидодатку від впорядчика до українського перекладу брошури Шимона Дікштейна «Хто з чого жиє».

Ця брошура є скороченим популярним викладом першого тому «Капіталу». Отже, Леся Українка, організовуючи переклад цієї брошури українською мовою, складаючи свою передмову, передаючи скомпонований текст у Галичину для публікації (а за такий вчинок можна було і в Сибір потрапити !), вважала, що робить корисну для українства справу. І слушно вважала – додам я.

Найліпші пророцтва, як відомо – це ті, що складені через 50 чи 100 років після пророкованих подій, коли всі фактори з'ясовано і всі наслідки проявились. Легко зараз написати : «Дурість марксизму очевидна», але не такою-то вона була очевидною у 2 пол. 19 ст. (якщо справді була дурість, а не крок на складному шляху пізнання). Для мене, наприклад, дурість «постмодернізму» (тобто чогось сучаснішого за саму сучасність) є очевидною, але ця очевидність ніяк не допомагає тисячам хворих на «постмодернізм» інтелектуалів, які на все підряд кажуть «дискурс» – так, неначе інших слів у мові нема.

Марксизм у 2 пол. 19 ст. не був ані догматичним, ані фанатичним. Це була політично-економічна теорія, яка була частково слушною (наприклад, викладки про розширене виробництво; всі ці слушні речі мовчки сприйняті наступними поколіннями теоретиків без будь-яких посилань на одіозного після 1917 року К.Маркса), а частково була помилковою (наприклад, погляд на класову боротьбу як на універсальний рушій історичного процесу; цей погляд постав як абсолютизація досвіду політичного розвитку Європи 17 – 19 ст. і був безпідставно поширений на всі суспільства. Але не слід забувати й того, що цей погляд був узагальненням відомого К.Марксу поля історичних спостережень; і якщо на доступних нам тепер полях спостережень цей погляд не працює, то вже ж Маркс з того не винен).

Помилкові моменти марксизму долались в ході подальшого розвитку науки і політичної практики. Наприклад, принципове для К.Маркса положення про соціалістичну революцію, яка має відбутись одночасно в усіх капіталістичних державах, є узагальненням досвіду революцій 1848 року. Пізніша соціал-демократія (хоча б Бернштейн і Каутський) цю революційність облишила, тим-то товариш Ленін і картав її за ревізіонізм і реформізм. Але по мірі того, як міцніла надія приходу соціал-демократів до влади шляхом виборів, міцнів і реформізм, бо вони йшли до влади задля того, щоб вдосконалити своє суспільство, а не для того, щоб його знищити.

На сьогоднішній день нема у світі якоїсь поважної країни, де соціал-демократи не побували б при владі і де вони не залишили б позитивних здобутків у вигляді 8-годинного робочого дня, оплачуваної відпустки, соціальних гарантій по непрацездатності, системи пенсійного забезпечення, загальної середньої освіти, відділення церкви від держави, прямого і рівного виборчого права і рівноправності жінок.

Але пригадаймо, що сто років тому нічого цього не було ! Тривалість робочого дня визначав кожен буржуй зосібна, і держава у це не втручалась. Ніяких оплачуваних відпусток не існувало (не хочеш працювати – то не працюй). Кожен робітник, який захворів або дістав травму, автоматично опинявся на вулиці, і ніхто ним більше не журився. Пенсійне забезпечення мали тільки офіцери та чиновники після відставки. Загальною була церковно-парафіальна школа, – назва, яка сьогодні вживається як синонім поганої освіти (і то цілком слушно). І так далі.

Всі ці здобутки, які сьогодні вважаються мало не одвічними встановами, сто років тому були гаслами передової соціал-демократії (в чому були згідні як революціонери, так і реформісти). І сьогодні я не знаю жодного антикомуніста й антимарксиста, який би сказав : «Оскільки пенсія по старості є марксистською вигадкою, а я не терплю нічого марксистського, то прошу мені пенсію не сплачувати». Нині всі користуються рівною мірою здобутками суспільного прогресу, за який боролись соціал-демократи, але деякі «мислителі» з цих «усіх» не хочуть визнавати за ними навіть історичних заслуг, нагадуючи своєю поведінкою свиню під дубом (істотна відмінність : дуб продовжує сипати свої жолуді усім – навіть таким свиням; котрі, в свою чергу, знають, що їхні підкопи дубу не загрожують).

Замість того, щоб звинувачувати марксизм у дурості й догматизмі (і то на безпечній віддалі, коли за такі міркування в тюрму не вкинуть), треба слідом за Прісціллою запитати : чому «дурний» марксизм перетворився на релігію, опанував масами і таким чином став матеріальною силою, чому він запалював на жертви і поривав до боротьби, в той час як незмірно розумніший скептицизм так і залишив усіх байдужими ?

Що з тих «поважних рацій», як не можуть

вони ні одного створити дива

у людських душах так, як то створили

перекази чудові галілейські,

що цвітом невмирущим зацвіли

серед пустині людського невірства?

Чому Леся Українка брала участь у революційному соціал-демократичному русі ? Тому що вона хотіла для України незалежності. Для цього треба було змінити устрій Російської імперії. Але через повну нездатність царського уряду до будь-яких реформ першим кроком до зміни устрою мало б стати повалення царизму. Ясна річ, що зробити таку революцію власними силами українські революціонери не могли, бо революції відбуваються в столицях (в даному випадку в Санктпетербурзі). Але вчинити поважний виступ у Петербурзі могли тільки російські революціонери. Тому українці, які брали участь в російських революційних організаціях, боролись за волю України. Ця програма дій була сформульована ще М.П.Драгомановим і в різних формах проводилась в життя аж до 1991 року, до здобуття незалежності. Пригадаємо, що на горбачовському З'їзді народних депутатів українські демократи, такі як Черняк і Яворівський, підтримували російських демократів Сахарова і Собчака, а не звіроподібних єдинонеділимців. І якщо названі депутати можуть пишатись своєю участю у боротьбі за демократію, то чого ми мусимо соромитись участі Лесі Українки у цій боротьбі й вибілювати її від соціал-демократизму ?

Не слід також забувати, що соціал-демократами були на той час (на початку 20 ст.) геть усі розумні і прогресивні люди. Кожна розумна і прогресивно настроєна людина шукала собі однодумців і знаходила їх серед людей соціал-демократичних поглядів. Справді, чого б Лесі Українці не податись в октябристи ? чи в конституційні демократи ? чи прямо в чорносотенці, в «Союз Михаїла архангела» ? Перебравши ці можливості, неважко побачити, що ніякої альтернативи соціал-демократам просто не було : всі інші були або відверті реакціонери і обскуранти, або великоруські шовіністи-єдинонеділимці, яких просто корчі брали при слові «Україна».

Отже, в участі Лесі Українки в соціал-демократичному русі не можна вбачати нічого недостойного чи ганебного. Скептичне ставлення до тих чи інших теоретичних положень того чи іншого напрямку соціал-демократії, як-от до «Капіталу» – це нормальне явище для будь-якої людини, яка звикла думати над прочитаним, і це ще не означає заперечення чи розриву з самим рухом. Соціалізм – це не самі брошури, це згромадження для підпільної революційної боротьби з царизмом. Участь у ньому могла для кожного обернутись казематом і Сибіром – і Леся Українка була цього добре свідома. Але участі в цій боротьбі вона ніколи не зрікалась.

Таким чином, запізнілий похід О.Забужко проти марксизму випав ще менш вдалим, ніж її виправа проти народників. Підхід авторки позбавлений історизму : вона оцінює теорії, які були поширені сто років тому, з позицій сучасної політичної практики, і навіть гірше – приписує давнім теоріям властивості однойменних сучасних теорій. Не той тепер соціал-демократ пішов, але ж і Хорол-річка – не та.

Помилкові погляди О.Забужко на суспільне становище Лесі Українки

Як ми бачили вище, О.Забужко не любить слова «народ» і того поняття, яке воно означає. Замість застарілого «народу» вона скрізь вживає вираз «локальна спільнота», який в принципі означає те саме, але складається з інших літер. Ця нелюбов до народу набуває в неї комічного і навіть гротескового характеру, коли вона намагається заперечити приналежність Лесі Українки до українського народу і записати її у шляхтянки та аристократки.

О.Забужко розглядає підручник української літератури і знаходить там таке :

Леся Українка – «дворянка, дочь действительного статского советника» – виявляється поскромленою до рангу дочки «повітового службовця-юриста», а княжий нащадок М.Старицький з'являється на світ у «дрібномаєтній поміщицькій родині» (с. 134 і знову на с. 324 : М.Старицький походив з князів Рюриковичів, а графство Шептицькі належали до найстаровинніших і найславніших боярських родів Галицької Русі).

Вона вважає такі характеристики неправильними і називає їх «розкуркуленням». Оскільки тут ідеться про факти та їх оцінку, а не просто «рой созвучий золотых», то я спробую розібратись, хто має рацію.

Історія князів Старицьких коротка і трагічна. Стариця – це маленьке місто на Волзі вище Твері. В 1519 році московський великий князь Василь Іванович надав це місто в уділ своєму брату Андрію (1490 – 1537 рр.). В 1537 році, за правління великого князя Івана Васильовича (майбутнього Грізного царя, якому тоді було лише 7 років) Андрія заарештували як небезпечного претендента на престол і вкинули до в'язниці разом з дружиною і малим сином Володимиром. Андрій того ж року помер в ув'язненні.

Його син Володимир (біля 1534 – 1569 рр.) в 1542 році був звільнений і йому повернули уділ його батька, в т.ч. і Старицю, але уряд йому не довіряв. Для підозрінь та інтриг були підстави, бо в 1553 році, коли цар Іван тяжко захворів, частина московської знаті висунула Володимира Андрійовича його наступником. Цар чинив різноманітні утиски своєму двоюрідному брату, а 9 жовтня 1569 року Володимир за наказом царя прийняв смертельну отруту. Разом з князем були отруєні його дружина Євдокія Романівна з Одоєвських та їх дочка Євдокія. Ще через день, 11 жовтня, опричники стратили його матір Євдокію, удову по князеві Андрію.

Син Володимира князь Василь (бл.1555 – 1574 рр.) якось оминув цю страшну опалу, але у Стариці не князював і помер, не залишивши потомства, у 1574 році.

Про цю трагедію докладно пише Руслан Скринніков у своїй книзі «Царство террора» (Спб. : 1992 р.), і якщо цю книгу знають і читають фізики-теоретики, то тим більше мали б читати наші гуманітарії...

Отже, на прикладі князів Старицьких ми виразно бачимо, що князівська корона знімається тільки разом із головою. Якщо нашого Михайла Петровича Старицького, який народився в 1840 році у селі Кліщинці на Полтавщині в дрібнодворянській офіцерській родині, царський уряд не вкинув у тюрму і не стратив, то тільки тому, що його не вважали за «того» Старицького і претендента на престол.

Недоречні фантазії О.Забужко на тему князівства Старицьких показують, що для сучасних малоросів важливо доторкнутись до князівства хоч яким-небудь місцем. Відсутність справжньої української аристократії неможливо замінити вигадками.

Що ж стосується Лесиного батька Петра Антоновича Косача, то він, скінчивши правничий факультет Київського університету в 1864 р., тоді ж отримав першу посаду – кандидат на судового слідчого в Київській палаті карного суду. Через неповних два роки, у 1866 р., його затверджено головою Новоград-Волинського з'їзду мирових посередників. Це був великий службовий успіх 25-річного юриста, але далі за все життя він по службовій драбині не просунувся : в різних повітах Волинської губернії він займав посади голови з'їзду мирових посередників або повітового маршалка (предводителя дворянства). Слід знати, що за положенням про з'їзди мирових посередників, якщо у повіті був маршалок, то він одночасно за посадою був і головою з'їзду; тобто ці дві посади були більш-менш рівноцінні. Він отримував за вислугу років чини і справді дослужився до дійсного статського радника (чин 4-го рангу, згідно табелі про ранги, дорівнював армійському чину генерал-майора). Але високі чини не означали автоматично великого впливу в бюрократичній системі Російської імперії. Якщо в свого губернського начальства П.А.Косач, напевно, користувався повагою і впливом, то будь-який секретар Сенату дивився на таку повітову дрібноту згори вниз.

Отже, в особі П.А.Косача ми справді маємо діяча повітового масштабу. Визначення підручника слід визнати правильними.

Важливо також відзначити, що всі свої успіхи в житті Петро Антонович здобув виключно своїми власними зусиллями. Він – яскравий self made man, чоловік, який створив себе сам (в середині 19 ст. таких людей в Російській імперії звали різночинцями). Дворянське походження тільки полегшувало йому здобуття вищої освіти, але не давало йому ані матеріального забезпечення (у своєму рідному Мглині П.А.Косач ніякої нерухомості не мав), ані службової протекції через родичів на високих посадах. Тому О.Забужко глибоко помиляється, коли визначає родину П.А.Косача як аристократичну і шляхетську :

Шляхетська «генеалогічно зорієнтована» свідомість (с. 133), невитравна шляхетська гординя (с. 142), елемент явної аристократичної салоновості (с. 142), прикмета невитравного салонового аристократизму (с. 179) Стовідсотково аристократичний погляд Лесі Українки (с. 444).

Микось міг би розуміти, що подібний trafique зовсім не в традиціях нашої сім’ї. [Лист Лесі Українки до сестри Ольги 28.11.1897 р.] – це промовляє та сама родова погорда аристократки до «духу капіталізму», до всякого «торжища» (с. 327).

Забрехавшись, О.Забужко сама себе спростовує :

Імперську аристократію як клас українці, з їхнім суто «буржуазним» культом праці, зневажали як пустопорожню, самі себе з нею ніяким чином не ідентифікували, навіть коли формально до неї належали (с. 444 – 445).

О.Забужко зве «аристократизмом» відданість і служіння ідеалу. Але такий вжиток слів є неправильним, робить неможливим розуміння її тексту і дискусію над ним.

Нормальний для старої шляхти етичний кодекс (с. 100) – знищення листів. Шляхетський етичний кодекс наказував знищувати листи (с. 286).

Тут О.Забужко трохи помиляється. Насправді ніякого «шляхетського етичного кодексу» не існувало (жодна людина не вказала твору з такою назвою, а кодекс – це таки щось записане). От моральний кодекс будівника комунізму насправді був, і є записаний у книзі під назвою «Програма КПРС». Леся Українка знищувала свої листи з двох цілком раціональних причин : по-перше, через часті переїзди; по-друге, через постійну загрозу наїзду поліції. Ось що вона писала матері 6.02.1907 р. після свого арешту :

Добре, що мої уліти всі дома зостались, а листів сливе не було, бо я взагалі не бачу потреби збирати архів – без нього далеко приємніше жити, а то от, наприклад, ти нащось замкнула у вертіко пару одкриток Галайди до мене, то їх все одно забрали куди не слід. Положим, картки самі пустячні, як взагалі буває, але я не люблю, щоб і конверти з моїх листів діставались в чужі руки.

Леся Українка прекрасно розуміла, що вилучені в неї листи можуть скомпрометувати їх авторів і підвести їх під поліційні репресії. Тобто можна сказати, що Леся Українка нищила свої листи з конспіративних міркувань, дбаючи про безпеку своїх товаришів. Цього геть не розуміє О.Забужко і запускається в недоречні фантазії.

Вирок суду історії у «кримінальній справі» Лесі Українки

Я, Микола Жарких, суддя першої інстанції на Суді історії,

розглянувши прокурорський висновок Оксани Забужко на шестистах двадцяти чотирьох сторінках по звинуваченню Косач Лариси Петрівни, званої Лесею Українкою, у самовільному присвоєнні звання «Notre dame d'Ukraine», у гностичному світогляді, у приналежності до таємної маніхейської секти «українців» та в інших злочинах,

і ознайомившись зі справою означеної Лесі Українки, опублікованою видавництвом «Наукова думка» в дванадцяти томах,

прийшов до наступних висновків :

1. Звинувачувальний висновок складається виключно із прокурорських фантазій і не випливає із матеріалів самої справи.

2. Слідство у справі Лесі Українки велося Літературною прокуратурою із грубими порушеннями процесуальних норм, зокрема, із застосуванням методів ведення слідства, заборонених законом (простою мовою – тортур), про що свідчить фотографія підсудної на обкладинці Висновку.

3. Висновок не спирається на жодні прямі свідчення звинуваченої, навіть здобуті тортурами.

4. Згадані у Висновку особи : Косач П.А., Драгоманов М.П., Ковалевський М.В., буцімто належні до таємної маніхейської секти «українців», не дали ніяких свідчень ані про існування самої секти, ані про належність до неї звинуваченої Лесі Українки.

Суд бажає фактів,

не слів.

На цій підставі я виношу вирок про невинуватість Лесі Українки у всіх злочинах, згаданих на всіх шестистах двадцяти чотирьох сторінках звинувачення.

Окрім цього, бажаючи спільного добра, я виношу окрему ухвалу на адресу Літературної прокуратури : подавати до суду історії такі безпідставні доноси не тільки не дозволяється, але забороняється. Керівництво прокуратури має роз'яснити працівникам, що задачі літературної критики і катівні не мають між собою нічого спільного.

Висновки

Ви помилились, хоч і в добрій вірі.

В такому «езотеричному» способі прочитання творів Лесі Українки, який раз у раз демонструє О.Забужко, є пряма шкода для нашої літератури. Начитавшись О.Забужко, всі вирішать, що Леся Українка – це поле, на якому божевільні змагаються між собою у божевіллі, і покинуть читати... не Оксану Забужко, а Лесю Українку або й взагалі українську літературу. У нас і так великим кредитом користується теорія, що українська література – то є вірш «Партія веде», і всі пропозиції читати і вивчати українську літературу сприймаються як поради ширше і глибше вивчати цей вірш; О.Забужко своєю книгою тільки додає снаги таким поглядам : що може бути доброго з Назарету ?

Але якщо книга О.Забужко справді така погана, як то виглядає з мого викладу, то чи варто було взагалі про неї писати ? У нас, москалів, є досить влучні приповідки : «На всякий чих не наздравствуешься», «На всякую яму не напасёшься хламу» – та інші, сила яких в тому, що не варто витрачати зусилля на малоцінний предмет.

Для чого я написав оцю статтю ?

Перш за все, задля того, щоб показати, що є в Україні лицарі здорового глузду, які можуть дати відсіч наїздам оскаженілих феміністок на Лесю Українку.

Окрім того, стаття спеціально призначена для людей, які цікавляться Лесею Українкою, але не мають сили і часу систематично вивчати цей предмет. Для таких людей («першочитачів») перша книжка з якоїсь теми, яку вони прочитали, нерідко стає джерелом інформацій та переконань на все життя, а погляди автора стають поглядами читача.

Шкідливий вплив книги О.Забужко на першочитачів не можна нехтувати. Як не очевидна помилковість і абсурдність поглядів авторки для знавців, для першочитачів її містичні екстраваганції можуть видатись переконливими, оскільки вони не мають інших знань по темі. Стаття має стати протиотрутою для поглядів О.Забужко.

Отже, якщо ви, читачу, ще не купили собі книжки О.Забужко – не шкодуйте; втішайтесь тим, що ви зекономили п'ятдесят гривень. Але якщо ви вже зробили таку необачну витрату – зробіть так, як радить видавництво «Факт», а саме : поставте її на найвищу полицю, яка тільки є у вашій хаті, і ніколи її звідти не діставайте. Отак зробите користь і собі, і людям.

За що я ціную Лесю Українку

Тепер, після трьох місяців читання книги О.Забужко і двох місяців писання статті, я можу поставити цю книгу на найвищу полицю, яка є в моїй хаті. Якщо О.Забужко любить Лесю Українку неправильно, то як правильно ? За що я ціную Лесю Українку ?

1. Мені подобається її творчість. «Подобається» – це вираз почуття, речі ірраціональної, яка не потребує дальших пояснень.

2. Приємно відчути голос розумної людини. Приклад Лесі Українки показує, що можна бути українцем і при тому – високоосвіченою й талановитою людиною.

3. Творчість Лесі Українки в сукупності – це образ ідеальної України, за яку варто боротись і віддати життя.

«Віддати життя» – це теж із сфери почуттів, тої самої, до якої відноситься і «подобається». Життя віддають за те, що подобається. Звісно, не кожне й не кожному подобається так сильно, щоб своє життя офірувати, але кожна офіра, кожен героїзм, кожна національна солідарність починається з того, що подобається.

Ідеал, сотворений Лесею Українкою, запалював на боротьбу й героїзм, і в такий спосіб ідеальна Україна зреалізувалась на нашій грішній землі. Тому наша Леся має повне право зватись Українкою з великої літери.

Київ. Закінчено 5 вересня 2007 р.